Пользовательский поиск

Книга Михайлик-джура козацький.. Содержание - Annotation                                                    ...

Кол-во голосов: 0

Annotation

                                                                                               МИХАЙЛИК - ДЖУРА КОЗАЦЬКИЙ

я...

Є.

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

ЗИМІВНИК НАД БАЛКОЮ

Був серпень тисяча шістсот двадцятого року — погожі дні пізнього літа. За звичай у цю пору степ чорнів од спеки, палахкотів пожежами: з давніх-давен козаки палили проти осені високу степову траву, щоб не було де ховатися татарам. Та з тиждень тому повіяв вологий вітер, пригнав з-над моря хмари-дощовиці, й рясні зливи добре напоїли порепану землю. На чорному згарищі зухвало зазеленіла лиснюча молода травичка. Лише де-не-де стриміли з неї недопалки бур’янів, мов обгорілі уламки козацьких списів, устромлених у землю після бою.

Над глибокою порослою дубами й чагарником балкою сиділи, розмовляючи, двоє хлопчаків. Хто глянув — одразу вгадав би, що не брати: обидва на диво не схожі були між собою. Один смаглявий, з розкосими жучками-оченятами, скидався трохи на татарчука. Другий — білявий, сіроокий, з великою родимкою над лівою бровою, з підстриженим на оселедець чубчиком, виглядав мов зайда з Київщини або Чернігівщини.

Та й одіж на ньому була інша: не полотняна довга сорочка, як у товариша, а жупанець, хоч і латаний- перелатаний, та синій — козацький. І пояс кольористий, і ніж-запоясник у піхвах: січове хлоп’я, козачок- джура.

Певне, хлопці вже довгенько сиділи над балкою: коло них лежала купа пищиків і сопілок, повирізуваних з бузини, й недогризки кавуна.

Неподалік розпросторився на схилі чималенький баштан, де набиралися солодкого соку під сонцем

здорові; як цебра, кавуни й химерно поскручувані турецькі дині.

А я бачив, як вовк кавуна цупить! — похвалився раптом чорнявий Івашко.

Вовк? Кавуна?

От щоб я пропав — не брешу! Приповз, люципер, удосвіта, обстукав лапою — котрий стигліший, зірвав і котить. Я свиснув, а він як штурхоне кавуняку вниз: хіба ж не загуркотів у провалля!

Михайлик скоса блимнув на товариша.

Кажу тобі — сам бачив! Ось ходім завтра на баштан: може ж, якраз приповзе. Ти вовка поцілиш з лука?

Як не дуже далеко — поцілю. Орла оце недавнечко встрелив.

Орла? Брешеш! Хіба ж до нього сягнеш стрілою?

Якби в небі — певне, що не сягнув би. Та він, дурний, у Дніпро на рибину кинувся. Я його на бистрині й поцілив. О-отакецька щука в пазурах була, десь би й не злетів з нею.

Як же ти витяг його?

Дніпро переплив і витяг.

Івашкові жучки-оченята так і забігали.

А я жовтобрюха вбив! — захлинаючись, похвалився він.— Здоровецького! Побачив мене, як свисне та за мною! А я ломакою його, ломакою! А тоді ножем порубав і шматки геть порозкидав. Був би задавив мене та з’їв, якби я злякався.

Правдою було тільки те, що Івашкові, як пас із хлопцями в степу череду, привидівся на могилі сплячий змій полоз. Озброївшись ломакою, він безбоязно підступив до нього, та зразу ж і побачив, що то недогорілий терновий кущ химерно вигнувся на могилі.

Але зараз Івашкові щиро вірилося, що все було, як він казав: і змій гнався за ним з лютим посвистом, і він його бив-рубав, і шматки розкидав у степу, щоб не ожили та не позросталися докупи.

Івашку-у! Іва-ашку! — загукав раптом десь поблизу тремтячий старечий голос.— Ти куди ото забіг, бузувіре? Івашку-у!

Тут хлопці перезирнулися і, не змовляючись, грудками покотилися вниз, просто в купу бузини, що росла на схилі. Ледве вони шугнули в кущі й причаїлися — над балкою зачапали шурхотливі кроки.

А не вражої віри хлоп’я! — гомонів сам із собою сухорлявий, горбатенький дідусь, заглядаючи в балку.— І само десь повіялося, і того знайду за собою по~ тягло. Добігаються, доки й ординці десь у степу вхоплять. Іва-ашку!

Але ніхто не озивався з балки, й дідусь, плюнувши спересердя, почапав назад.

Михайлику! — захлинаючись од цікавості, зашепотів Івашко.—А чого-то дідусь тебе знайдою кличуть?

Сірі Михайликові очі враз посмутніли.

Того, що знайшли мене...

А де?

В степу.

А хто ж знайшов?

Не знаю.

А коли?

Та Михайлик тільки похнюпився і, хоч як смикав нетерплячий Івашко, більш не сказав нічого.

По-правді, він нічого гаразд і не знав про себе, хоч інколи здавалось йому, що пам’ятає.

То виділася мати, молода, білява. Носить його по дворі, кута квітчастою хусткою, забавля, щоб не плакав. А батько, високий, чубатий, цюка сокирою коло дровітні й приказує влад:

Ой гоп, ту-ту-ту!

Вари кашу круту!

Підсипай молочка,

Погодуй козачка!

І ще бабуня ввижалася — маленька, сива, в рябому очіпку: чисто така, як Івашкова.

А були вони чи ні — хто ж його знає.

Правдою було одне, що знайшли Михайлика немовлям, серед степу, в ковилі, як він уже ледве квилив з голоду й спеки.

Сто смертей чигало на нього, і всі обминули. Не спалило променями люте сонце, не нагледіли в ковилі круки та вовки, не затоптали копитами дикі коні, що табунами гасали по степу, шукаючи води й пасовиська.

Сталося так: їхали на Січ валкою чумаки, везли возами-мажами сіль, натрапили на кинуте дитя й забрали з собою. Дорогою ворожили над ним, вигрівали в кожухах, напували цілющими степовими зіллями, й доки приїхали на Січ, хлоп’я оклигало.

А там і названий батько знайшовся — одноокий кобзар Мехтод, чоловік не старий ще, та відлюдкуватий, небалакучий, тяжко покалічений колись у турецькій неволі.

Жив він самотою в хатці-мазанці на околиці Січі, про дітей, звісно, й гадки не мав ніколи, та як побачив сірооке хлоп’я, закутане в чорну, як смола, чумацьку сорочку, щось наче обірвалось йому в серці. І не хотів, а взяв малого на руки, незграбно торкнув пальцем за- мурзану щічку.

Ану, хлопці, давайте його мені. Якось-то воно буде...

І справді, як було, так було, але знайда ріс, мов з води. Мехтод і незчувся, як прикипів до нього серцем.

Ледве дійшов зросту Михайлик — став навчати його всього, що сам знав,— а був колись неабияким козарлюгою, доки не покалічила клята неволя. І з лука стріляти навчив Михайлика, і з мушкета, і шаблею орудувати не згірше — виміняв для нього на січовому гасан-базарі в знайомого купця-вірменина хтозна-як добуту невеличку хлоп’ячу шаблю.

Не дурно кажуть: не та мати, що породила, а та, що викохала. Дав би Мехтод і руку врубати задля свого годованця, хоч за звичай ледве озивався до нього словом. Зате вже співали вдвох! Вечорами козаки товпилися коло мазанки — послухати, як дзвінко виводить Михайлик у парі з названим батьком:

Та по гор ах свіги лежать,

По долинах маки цвітуть.

Та то ж не маки, то козаки,

То козаки у Крим ідуть...

А оце не дуже давно стрів Мехтод на базарі в Січі свого побратима Матвія, з котрим бідував колись на турецькій каторзі-галері та про котрого думав, що давно вже тліють його кістки як не на морському дні, то десь у кам’янистій землі між Кафою й Стамбулом.

Та живуща козацька кістка! Стільки муки прийняв Матвій, що на трьох стало б, а вижив — не зломився і додому повернувся разом з братчиками-січовиками, як вони років з п’ять тому вдарили на Кафу, спалили її дощенту й випустили на волю півсотні тисяч бранців.

На Січі Матвій не лишився, бо вже не здужав козакувати, а знайшов у рідному селі на Черкащині стару жінку й дочку з дітьми, підмовив з собою ще гурт сусідів, яким остогидло робити на пана, та й подався нищечком у степи на Дніпрові пороги, щоб хоч решту життя дожити біля сім’ї, на волі.

Там побудували собі втікачі хуторець-зимівник над балкою, прийняли в підсусіди ще десятків зо два таких самих бідолах, що втекли світ за очі від своїх панів, і стали хазяйнувати потроху.

Орали родючий масний чорнозем, що зроду-віку не знав плуга, сіяли жито, ячмінь, гречку. Розвели гурт здоровезних круторогих волів, отару довгорун- них овець, а над усе повикохували коней — баских степових гривунів, що могли без перепочинку скакати з ранку до ночі. Як уродить хліб, хуторяни разів зо два на рік возили його валкою на Січ, гнали коней, волів.

1
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru