Пользовательский поиск

Книга Відпочинок на Ортені.. Содержание - III Арсен волів залишитися сам. Йому смертельно набрид цей нав’язливий супровід....

Кол-во голосов: 0

- Я хотів би уточнити дещо з інформації про Ореста Кюна. Чи не будете ласкаві відповісти на декілька запитань?

- Прошу, - той самий рівний, привітний голос.

- Чим займався Орест на Ортені? Відповідь не барилася ні секунди:

- Подорожував, розважався, відвідував найцікавіші місця планети. Зрештою, робив те, що й кожен землянин. От тільки, на відміну від інших, любив мандрувати сам. Ми застерігали його, що це небезпечно, але ваш друг нас не послухав. Оця нерозумна впертість завела його в заборонену зону- єдине місце на Ортені, де на поверхню виходить найміцніший з усіх існуючих мінералів - ірит, що здатний порушити герметичність човна землянина. Якщо на нього наткнутися, звичайно. Та вам це все вже відомо...

- Дозвольте ще одне запитання. - Раніше Арсен чомусь боявся запитати про це ортенців. Мабуть, тому, що знав, якою буде відповідь.

- Прошу.

- Де діли... Куди поділи труп Ореста?

- Труп? Що таке труп?

- Це те, що залишилося після смерті від людини.

- Після смерті? Після смерті у нас не лишилося нічого, все у вас, на Землі.

Арсен спершу не збагнув змісту відповіді, а потім здогадався: “Ага, це вони мають на увазі Інформатор. Я ж сам охрестив його “цвинтарем”. Вони, певне, не знають, що Орест не був підключений до Інформатора. Для ортенців, як і для сучасних землян, така умовність, як труп, не існує. Після смерті особи тіло миттєво розкладають на складові елементи”.

- Дякую, я задоволений відповіддю. Повертаю вам також Орестову скриньку, вона більше не потрібна мені.

Зв’язок вимкнувся. І тут знову, як і на Землі, а вперше на Ортені, Арсен відчув відразу до ортенців. Може, тому, що так швидко знищили труп Ореста, розклали на природні елементи, а може, через те, що не зуміють йому пояснити ні загадкового Орестового малюнка, ні походження уламка скам’янілого стовбура.

“Ні, річ не в тому, - раптом подумалося йому, - просто на відстані магія спілкування з ортенцями, яка майже фізично відчутна при безпосередньому контакті, дещо послаблюється: мишачі писки стають мишачими писками, а нещирість, попри всю награну чемність, - нещирістю. Треба триматися від них подалі для об’єктивної оцінки ситуації”.

III

Арсен волів залишитися сам. Йому смертельно набрид цей нав’язливий супровід.

“Подумаєш, ірит! Досить звичайної остороги - і все. Орест занадто захоплювався. Коли б тоді поруч був Арсен зі своїм тверезим розумом, нічого не сталося б. А чесніше сказати, коли б він не зрадив товариша, був би Орест живий-здоровий.

Годі, - наказує собі, - облиш зараз же!”

І це допомагає. Думки повертаються у попереднє русло - до свого супутника-ортенця, який ніби прикипів до прозорої стінки човника. Так і подорожують: Арсен у зручній каюті екскурсійного човника для землян, а ортенець за його міцною прозорою стіною. І ні випередити того супутника, ні залишитись позаду - без зусиль приймає будь-яку швидкість, нав’язану Арсеном. Прямують до Шпилястих скель, на місце, де загинув Орест. А Арсена не полишає думка: невже Орест, розважаючись, блукаючи ортенськими просторами для власного задоволення, міг забитися так далеко? Що вабило його в ці пустельні, необжиті простори Ортени - одноманітні горбкуваті піщані дюни з поодинокими лісками гігантських водоростей?

Попереду вже мали б забовваніти Шпилясті скелі, між якими загубився маленький, понівечений, точнісінько такий, як і в нього, човник, тільки мертвий.

Спитати б ортенця, чи скоро до мети, але робити цього не хочеться. Не може побороти ніяковості: не знає, як звернутися до цього, саме до цього ортенця. Хоча й мають вони імена на ортенській ультразвуковій мові, перекласти їх на земну не вдається: немає в ній потрібних відповідників. Кожне з тих імен - це щось на зразок музикальної фрази, невловимої для вуха землянина; а ортенці купаються в морі подібних, тільки їм чутних звуків, через них нероздільно єднаються із своїм середовищем - океаном.

Арсен приязніше глянув на свого супутника, але так і не наважився вимовити п’ятизначний номер, який заміняв землянам ім’я цього ортенця. Не по-людському це якось. Набереться терпіння і чекатиме мовчки.

Потужний прожектор вихоплював з океанічної сутені все ті ж мертві, нудні краєвиди. Та ось десь далеко попереду його промені вперлися в щось непроникне, чого не могли подолати. Промінь облизує той нездоланний морок, намацуючи лискучі гострі стрімчаки.

- Шпилясті скелі, Арсене, - почулися слова ортенця, і в ту мить спалахнули сигнальні вогні, застережливо зблискуючи словами: “Обережно, ірит. Небезпечна зона! Небезпечна зона!”

І в Орестовому човнику, либонь, спалахували такі ж перестороги. Чому ж не зважив на них? Чому не повернув назад, в інший бік, куди завгодно, коли просто так, без жодної цілі, мандрував ортенськими просторами, як запевняють його люб’язні аборигени?

Ортенець (Арсен так і не придумав якогось оригінального прізвиська супутникові, бо той абсолютно нічим не різнився від бачених ним раніше чи й тих, що має ще побачити, мешканців Ортени) вже не маячив, як пришитий, біля бокового ілюмінатора, а, мов досвідчений лоцман, не довіряючи автокеруванню, повністю перебрав його на себе. Човник, мов прив’язаний до хвостового плавника ниткою, снувався за ним слідом, підкоряючись найменшому порухові спритного тіла. Постать ортенця затулила Шпилясті скелі попереду, і Арсен ніби осліп. Він тільки відчував, як човник круто повертає в той чи інший бік, петляє, ніби прямує коридором міфічного лабіринту. Природно, що Орест міг втратити орієнтацію, що врешті-решт і призвело до загибелі. Та ось ортенець, а за ним і Арсенів човник зупинились. Тінь, що затуляла виднокіл, зникла, і тепер Арсен добре бачив гори, які нависали над човником, обступали його з усіх боків. Незвичні і справді шпилясті, загострені, з вузькою підошвою і височенними бічними стінами - велетенські кам’яні голки. І були вони не тьмяними, як то буває у воді з каменем, а виблискували металічно, ніби випромінювали небезпеку.

Повільно натягнув скафандр. Обережно, занімілими від довгого сидіння ногами ступив на океанське дно, сторожко озирнувся. Ортенець теж, видно, не почував себе у цілковитій безпеці. Він на очах змінився: тіло його, таке гнучке й еластичне, зібралося в тугий мускулястий клубок, наїжачилось раніше не баченими Арсеном міцними й твердими, ніби з іриту, і такими довгими та гострими, як маленькі копії Шпилястих скель, костистими променями плавників - зброя, очевидно, грізна і захист надійний. Тільки для кого вона наготована? Адже ортенці запевняли його, що для Орестового життя тут не могло бути ніякої небезпеки, окрім підступних іритових скель.

Арсен устиг ступити лише кілька кроків, як у вічі впав перехняблений, з розпоротим черевом Орестів човник. Висновок напрошувався тільки один: човник на великій швидкості налетів на гострий, міцний шпичак, а потім, втративши керування, захлюпнутий водою, звалився ось так, на спину, страшною рваною раною вгору, віддаючи на поталу океану байдужу йому інопланетну істоту.

Ортенець наїжаченим клубком бовванів трохи осторонь. Він тактовно не заважав тому смутному спогляданню місця загибелі друга. Арсен, як недавно в готельній кімнаті, де жив Орест, обмацував холодні, мертві, вже затягнуті чорним намулом стіни човника: відшукував хоч якісь сліди перебування друга. Де лежав мертвий Орест? Як його знайшли ортенці? Про що він думав помираючи?

Повільно вмощувався в Орестове крісло, що, як і все в цьому човнику, неприродно закинуте назад, і втуплюється вгору, де якраз над його беззахисною головою зяє смертоносна пробоїна. Через неї можна побачити тільки важку зеленувату воду, що замкнула в собі весь світ. І те споглядання породжує тоскне бажання - кинути все і рвонутися вгору, пробити важку вбивчу рідину, долати її, корком вилетіти на поверхню, вдихнути свіжого повітря, якщо не земного, то хоча б ортенського, вільно вдихнути і видихнути, та й більш нічого...

5
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru