Пользовательский поиск

Книга Дефіляда в Москві. Содержание - ДИКИЙ СХІД – 2

Кол-во голосов: 0

ДИКИЙ СХІД – 2

— До Покрови його треба взяти, чуєш, хорунжий? — шептав на вухо Дмитрові Левицькому командувач військ спеціяльного призначення генерал-сотник Микола Лебедин.

Дмитро чув. Він дивився на срібний тризуб, вишитий на погоні, — гарне шиття, але як ці генеральські відзнаки важко даються! Принаймні цьому чоловікові, котрий перед ним, вони дались не за паркетне шаркання, — сам йшов у шеренгах «спецняків» (жарґон заздрісної піхоти), які вривались першими у Москву.

— До Покрови не вдасться, — сказав Дмитро, — залишилося чотири дні, а це ж його ліжбище аж на Уралі, під Свердловськом, а фронт ще який-не-який подекуди є. Та й чому саме до Покрови, аби відрапортувати Проводу ОУН «до дати», як колись більшовики до з'їзду ВКП(б)?

— Ти багато говориш, хорунжий, — сказав без звичного металу в голосі генерал. — Я не збираюсь рапортувати Бандері до великого свята, це — абсурд. Кажу тобі — до Покрови, тому, що на Уралі може раптово початись зима, поки що стоять останні теплі дні. Хочеш по бузувірських морозах і жорстоких снігах полювати за вуйком Йосипом? Чи?

— То воно краще, коли ще тепло.

— Візьмеш Сталіна, хід усієї війни зміниться, це маєш розуміти, ти не просто якогось розбійника ловиш, без Сталіна ті розрізнені совєтські частини, які ще чинять опір нам, німцям і решті союзників, очевидно, складуть зброю. Зрозумів?

Дмитро все розумів. Генерал Лебедин лукавить, полонений Сталін їм все-таки потрібен «до дати». Але не до Покрови, а до 7-го листопада, дня, коли у те не розбитому Совєтському Союзі, у їхній столиці Москві на Красній площі відбувались ґрандіозні дефіляди. Невже хочуть провести свою дефіляду? Сумнівів майже не залишилось.

— Пане генерале, — сказав сухо Дмитро, — я спіймаю Сталіна, але прошу за це одного привілею.

— Проси, хлопче, — розсміявся Лебедин. — Золотий Гетьманський Хрест? Чин поручника, а може, й осавула? Чи, може, хочеш стати ад'ютантом у мене? Станеш, я давно думав тебе у штаб узяти…

— Пане генерале, я прошу одного — бути учасником Звитяжної Дефіляди у Москві на Красній площі 7 листопада 1941 року, — урочисто сказав Дмитро.

— Що? — вигукнув генерал Дебедин, — Ти звідки знаєш про Дефіляду? Та ж про неї знають лічені особи — Бандера. я, Канаріс, Муссоліні, Гітлер і ще кілька достойників із числа обраних. Це зрада! Мушу тебе на розумне питати: звідки знаєш?

— Заспокойтесь, пане генерале, нема зради, сам дійшов, напевно, правильно побудував хід думок.

— Та-а-ак. — Генерал задумливо глипнув на Дмитра. — Голова у тебе, Митрику, не лише для того, аби мотузка не сповзала. Правильно вирахував. Але це ще якийсь тиждень має бути страшною таємницею, а потім почнуть трубити на весь світ. Впіймаєш вуйка Йосипа — підеш у першій шерензі на Дефіляді.

—А зараз слухай диспозицію, — генерал натиснув ґудзик дзвінка, вмонтований у стіл. Увійшов ад'ютант у чині осавула.

— Запросіть нашого друга Черевичника. Через хвилину ввійшов молодий чорнобровий чоловік у мундирі офіцера Українського війська, але без відзнак.

— Дозвольте, пане генерал? — спитав ввічливо.

— Заходьте, пане Черевичник, заходьте.

— Ізвіняюсь — Башмачнік, — сіпнувся чорнобровий.

— Перепрошую, друже, забуваюсь, — лукаво глипнув на Левицького генерал Лебедин. — Розкажіть пану хорунжому систему охорони вуйка Йосифа.

— Охоче, — сказав повеселілий Башмачник. — Но нужна карта, та, которую я вам отдал.

Генерал дістав із шухляди мапу великого масштабу і розстелив па столі. Вона вже була розцяцькована різними барвистими позначками.

— Прошу, пане Че… Башмачнік.

Чорнобровий Башмачник взяв у руки олівець:

— Бункєр товаріща Сталіна опоясивают сємь колєц защіти.

— Пане генерале, — втрутився хорунжий Левицький. — Він не може якоюсь іншою мовою доповідати? Я не зовсім тямлю по-російському.

— Не може! — різко сказав Лебідь. — Вивчай цей язик по ходу, знадобиться. А пан Башмачнік — ісконно рускій чєловєк.

— Почті, — посміхнувся Башмачник.

— А ще вчора був капітаном ґосбєзопасности і ніс службу в одному з семи цих самих колєц. Таким чином.

— А-а-а, — сказав Дмитро. — Тоді да.

— Сємь колєц защіти, — продовжував Башмачник, — дєлают ставку товаріща Сталіна практічєскі нєпріступной ні с землі, ні с воздуха. Пєрвоє кольцо — ето танковая армія, которая может остановіть бронєтєхніку протівніка. Второє кольцо — трі ряда окопов, гдє чєрєз каждий мєтр сідіт пєхотний ванька с автоматом в руках. Трєтьє кольцо — двєнадцать зенітних дівізіонов, оснащьонних прожекторамі, для авіаціі, оні уже сбілі дєсяткі «юнкєрсов» і «мєссєршмітов». Чєтвьортоє кольцо — опять танкі і самоходкі. Пятоє — опять зєнітниє батарєі с прожекторамі. Шестоє — опять пєхота, но уже с пулемьотамі. І, наконец, сєдьмое — двє дівізіі НКВД — звєрі, вооруженниє до зубов, у каждого — автомат, пістолет, гранати, бінокль, в каждом отдєлєніі пулємьотчік, і снайпер, і радіст, вмєстє с водкой ім видают кокаін. Сам — оттудова.

— Значить, стрибати треба саме туди, до цих кокаїністів, — сказав Дмитро. — І треба, вочевидь, вивчитись трохи по-російському.

— Соб'ют же зєнітчікі, — сказав Башмачник.

— «Юнкерса» соб'ют, «Анта» можуть і не дістати, — відповів Лебедин.

План склали простий, але настільки зухвалий, що він був майже нереальним. Це смерть, думав Дмитро Левицький, відмовитись — ганьба і трибунал, погодитись — смерть. Добре, якщо енкаведисти приб'ють відразу, а якщо візьмуть у полон? Це смішно, але завдання полягає в тому, аби встигнути застрелитись або підірватись ґранатою. Врадили так: Дмитро зі спеціальною чотою в тридцять осіб летять на найновішому українському літаку київського авіазаводу «Анті», а щоб їх не збили зенітники, літак робить нечуваний маневр — набирає максимальну висоту, а над самим бункером тов. Сталіна різко знижається, викидає Дмитрових парашутистів, знову набирає висоту і летить собі геть. Дмитро зі своїми відчайдухами у формі енкаведистів пробираються в бункер, арештовують тов. Сталіна і з боями йдуть на з'єднання з бронетанковою україно-німецькою бриґадою, яка залізним кулаком має прорвати «сємь колєц защіти» з півночі.

27
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru