Пользовательский поиск

Книга Дефіляда в Москві. Содержание - НІЧ КОРОТКИХ НОЖІВ

Кол-во голосов: 0

НІЧ КОРОТКИХ НОЖІВ

— Кельнере, ти що, не знаєш по-українськи? — Дмитро кивнув мізинцем, на якому срібно виблискував перстень із хитрою печаткою — зображенням тризуба. Цього персня йому подарувала… але Генці, яка сиділа навпроти, ліпше не знати хто. Кельнер глипнув на перстень і зблід.

— Вже несу інші ножі, пане… — пробелькотів ще хвилину тому нахабний кельнер невизначеного віку і національности.

— Казала, краще йти в «Савой», там ножі завжди гострі, — сказала Генця.

Вона гарна, як сама нечиста сила, думав Дмитро, і де вона взялась на мою тяжку голову? Хіба такою має бути жона українського лицаря? Українська дружина має бути поштива, чемна до мужа, бісики очима не пускати, вміти добре куховарити, чепурити помешкання, себе, дітей і чоловіка, а перше, то вміти мовчати. Має бути ледь сумовита, при шиттю чи плетенню співати, а до чоловіка усміхатись, і жодним чином не пискувати. Бо…

А ця Генця — якесь чудо… Але ж файна…

— А ти звідки знаєш, які ножі в «Савою», яка холєра тебе туди водила? Може, за румунськими офіцерами волочилась по тамтому шинку? Кажи правду!

— Розбіглась, усе кину і почну тобі правду казати. Кавалери водили! А що, мала чекати, поки ти Гітлерові довбню носив? Зібрались два душогуби на велику дорогу — Адольф Алоїзович і Митро Теофільович — два чоботи пара.

— Це твої большевички тебе цих фіґлів навчили?

— Мені до лямпи ті більшовики, як і твої націонал-соціялісти, всім аби крівцю пити, а російський язик знати не завадить.

— Нащо він тобі? Ще трохи, і його не буде.

— А що буде?

— Проше ножі, паньство, — підійшов кельнер, жваво поліруючи два ножі серветкою, поклав один біля тарілки Генці, нагнувся до Дмитра, хотів покласти другий. Дмитро вихопив з його рук ніж, почав роздивлятись, крутити собі перед очима.

— Кельнере, — сказала Генця.

— Так, панно.

— Йди собі, неси, що там маєш.

— Прошу, — пробелькотів офіціянт.

— Неси замовлення! — трохи підвищила голос Генця. Кельнер побіг.

— … бо тут тобі зараз скажуть, що ножі короткі, — продовжила дівчина, коли кельнер уже побіг, хитро поглядаючи на Дмитра. — Тут є аматори довгих ножів.

— Не буду я їх різати короткими ножами, — додав Дмитро, поклавши ніж на стіл. — Ножі довгими бути мають!

Генця почала плакати. Погладила Дмитрову руку, дивилась в його очі, потім, засунувши свої пальці під манжет його сорочки, сказала крізь сльози:

— Бідний, бідний, мій коханий зарізяко.

Струм побіг по його руці, тепла золотиста хвиля прокотилась по тілу згори вниз, Дмитрові очі почервоніли, погляд зів'яв, як ці фіолетові хризантеми у кришталевому збанку на столі.

— Ходім, Генцю, — сказав сомнамбулічно.

— А вечеря?!

— А так, ми ж ще не їли. Кельнере!

Кельнер приніс маринований оселедець із цибулею і маслинами, свіжі огірки і помідори, порізані й притрушені петрушкою і кропом, покраяний хліб.

— Які напої мете замовляти? — спитав, вже відтанувши від страху і вернувшись до свого природнього хитро-улесливого тону.

— Чи є червоне французьке? — спитала Генця.

— Французького нема, зате є італійське, еспанське, румунське…

— Подай біле італійське, — сказав Дмитро.

— А мені червоне еспанське, – примхливо додала Генця.

— Не можеш ти без цього кольору — невдоволено пробурмотів Дмитро.

— Що? Так, кельнере, ідіть, виконуйте замовлення. То що, Митрику, тобі не подобається в червоному кольорі, може, мій капелюшок тобі не до вподоби, чи, може, моя шмінка на губах мені не пасує? А-а-а, тобі наплювати на мої червоні коралі, так тут я не винна, це сам ти мені їх подарував, пам'ятаєш, тоді, у 38-му році, коли я…

Пішло-поїхало, думав Дмитро, цікаво, якої нації цей підлий кельнер, занадто дурний як на жида, стоп, треба казати євреї, а не жиди, вони ж теж, курва дошка, союзнички, тобто не зовсім союзнички, а гей би співгромадяни, бо ж висловили лояльність до України і навіть послали один полк добровольців на Східній фронт у складі Українського війська. До речі, добре воюють. Дмитро мав нагоду в цьому переконатись, коли єврейський полк прорвав більшовицьке кільце, в яке потрапив румунський піхотний корпус під Маріуполем. Очевидно, воювати зі Сталіним ішли євреї, вільні від більшовицького хмелю, яким комуністи десь добре допекли, адже в тому СССР вони не одну синагогу закрили. І не одного раввина відправили до праотців. Але все-таки з ними треба бути обережними, — думав хорунжий спецвійськ у цивільному костюмі, він пив італійське біле і закохано дивився, як його дуже кохана дівчина сидить навпроти, п'є еспанське червоне і лає його незрозуміле за що. Чудеса!

Генця далі торохтіла. Вона розчервонілась, її карі очі палали, пасмо волосся спадало на щоку. Взагалі, вона не була вже аж такою красунею, про яких кажуть «гарна, як лялька», вона мала ладну поставу, круглі пругкі перса, тонкий стан, але чомусь вважала, що в неї негарні коліна і недостатньо витончені стегна. Зуби в неї були бездоганні на вигляд, хоча часом дошкуляли пекельним болем, під час одного з таких нападів, ще до війни, Дмитро мусив її заспокоювати цілу ніч, а позаяк верескливої матінки і вар'юватого батечка Генчиних не було вдома, то воно і сталось. Зубний біль тоді поступився хворобливому рум'янцю на її вкритих дрібним ластовинням щоках. Вони ще не тямили достеменно — добре їм, чи ні, та хто це тямить уперше? Але й не дуже встидались вчитись на марші, бо це лише в дурних романах молоді, незаймані до того коханці урочисто на хвилях чистого кохання впливають у царство гармонійного сексу. Поволі все у них вдалось.

— Це ще треба розібратися, скільки ти лярвів мав без мене по тих фашистських борделях і ґештетах, — шипіла далі Генця.

— Ні, моя кохана, ці всі три роки я до жодної особи жіночої статі і пальцем не торкнувся, я був вірний тобі, як татусь Сталін ідеалам комунізму, я кожен вечір, лягаючи спатки о дев'ятій годині, молився до твоєї світлини і мріяв про ті часи, коли ми з тобою вкупці, яко голуб'ята паровані, як горнятка мальовані, вклякнемо гарненько на колінця до вечірньої молитви, а потім хутенько ляжемо до ліжечка під пухову перину, яку ти, кохана, зшила своїми білими рученьками з гусяток, що ми їх з тобою виростили у нашому маєтку в Кам'яній…

5
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru