Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Страница 18

Кол-во голосов: 0

— Сього дня, — ніби мимохідь докинув Феодор, — аби не заважати преподобному отцю ігумену в його благочинних вправах, князь Володимир милостиво дозволив йому не з’являтися до трапезної на спільні учти.

Никифор Тавр мало не клацнув від задоволення пальцями. Рука вже мимовільно було сіпнулася, але він стримався. А за прихованим рухом було втаємничене й одверте слово. Як і перед цим, начальник секрети відбувся іронічними кпинами.

— Ще б пак! — зловтішно усміхнувся він. — Хіба ж йому місце за трапезним столом? Адже від нашого велемудрого, але немитого синклітика тхне суцільного багаторічною святістю, як від тхора!

Це вголос, а подумки відзначив: «Пам’ятати: князь Володимир, виявляється, муж із тонким дипломатичним розумом. Хто навчив його? Ти бач — милістю своєю усунув від першорядних державних переговорів самого імператорського посланця! Надалі слід бути вкрай обережним…»

Мова у них велася про старезного ігумена монастиря святого Мами, синклітика Сімеона Пафлагонського. Це була людина вельми похилого віку, висока, як жердина, обтесана нескінченним постом. Довга ряса звисала з нього, немовби з цвяха або, точніше, з палиці-вішака. Подейкували, що столичні маляри полюбляли ходити на страшенно нудні відправи в монастирі Мами лише тому, що в особі Сімеона Пафлагонського мали наочний зразок живих мощей і прекрасну натуру для іконного письма.

Усім також була відома чудернацька пристрасть отця ігумена до збирання нетлінних християнських реліквій. Через цю його блаж святомамський монастир був навіки забезпечений нечуваними ритуальними скарбами: мав дюжину десниць великомученика Прокопія; великий вибір — на всі розміри — різного взуття зі стоп самого Нестора, хоч злі язики плели, ніби святий всеньке життя ходив босоніж; понад дюжину щелеп святого Феодора і навіть півдесятка гарно збережених черепів воїтеля за православну віру нещадного Георгія. З цього приводу палацові сановники нишком кепкували, що святі і праведники були не інакше як сторукими і п’ятдесятиголовими…

Однак сам отець ігумен мав на це власну думку. Коли йому переказували злостиві плітки — іноді з підлабузництва, іноді для того, аби ще й у такий спосіб поглумитися, він ні на кого не гнівався, а всім пояснював однаково: мовляв, він для того скуповує усі руки і ноги, що з-під поли пропонують на торжищах, аби серед фальшивих купити й справжню. Певна логіка тут була. Справді-бо, хіба щелепи небіжчиків одну від одної відрізниш? Де той знавець, котрий непомильно вказав би на фальшивки? А відтак скарбниця монастиря святого Мами навіки уславиться найбільшою колекцією нетлінних реліквій. Тоді, коли всі фальшивки струхлявіють і лишаться справжні — нічим не ушкоджені…

Ось таким, не позбавленим своєрідної логіки диваком, був Сімеон Пафлагонський. І саме цього всохлого, як соснова дошка, безумця призначили головою надто відповідальної місії до північних варварів! Сам патріарх наполіг на його особі, як на стійкому і відданому ревнителеві християнської віри. Никифора Тавра цей вибір насторожив. А чи не снує павутиння якихось власних задумів патріарх, друга особа в імперії опісля цезаря? Може, має якісь приховані причини прагнути, щоб місія не мала успіху? А імператор, затиснутий ворогами в столиці, не наважився заперечити йому? Чому? Щоб не мати ще одного могутнього ворога? А коли він вже є і діє підступно?..

Та все це — химерний світ підозр і припущень. А поки що, в наявності, синклітик Сімеон Пафлагонський, як офіційний голова імператорської дипломатичної місії, завдавав її фактичному керівникові, Нпкифорові Тавру, великих турбот і клопотів.

Почалося з того, що коли отець ігумен, випещений на монастирських скоринках аж до кістяка, побачив розкішний князівський стіл у світлій, як свято, позолоченій сонячними променями розписній гридні — з горами теплих рум’янобоких хлібів, казанами жарко паруючої дичини, видовженими дерев’яними тарелями зі смаженою рибою, великою — аж на людський зріст, запечених з яблуками і сливами веприків, птахів на срібних підносах з гарячо-червоними журавлинами в дзьобах, діжечки білої квашеної капусти з маленькими лісовими яблучками і ягодами горобини, бочкуваті дзбани вина, столітніх медів і пива на усякий смак, коли він побачив, як дебелі міднощокі богатирі і дружинники, анітрохи не соромлячись присутності князя, витягують з казанів цілісінькі оленячі стегна, зі смаком впинаються міцними зубами в ніжне, піддатливе м’ясо, а здоровезні кістки з маслаками і шматурами м’яса кидають не озираючись через плече дикуватим псам, аж надто схожим на своїх лісових родичів, і як ті пси тут же таки — у гридні — розгризають їх, висмоктуючи з кісток мозок, тоді Сімеон Пафлагонський вкрай жахнувся цієї варварської вакханалії, цієї неприхованої, моторошної для нього оргії на догоду неситій гріховній плоті. Страшно й огидно стало йому. Він безтямно вирячив на це диявольське бенкетування свої вицвілі перед лампадками очиці, а тоді, мов готовий на пекельні тортури мученик, зупинився перед столом і почав намовляти застольних гостей на катування гріховної плоті.

— О нерозумні! — осатаніло волав він, не тямлячи, що тільки потішає і звеселяє слухачів. — Не сподобіться ненажері, котрий після багатої трапези ще не лінувався перепливти річку, аби пожерти горох і зелені боби на вбогій ниві свого бідного сусіди, і котрий — о грішники! — захлинувся і пішов на дно на годівлю рибам і ракам! Ось як! Бо що потрібно людині, високій духом і думками? Суху скоринку і ковшик джерельної водички — ото й усе.

Він на мить передихнув і продовжував:

— Грішники, істинно глаголю: схаменіться! Не розбещуйте свою схильну до гріхів і безсоромного пожирання усякої тварі пишнопотворну плоть! Підносьте до неба свій високий дух, а не падайте у пекельну безодню слідом за своєю неситою утробою!

— Святий отче! — намагався жартом зупинити осатанілого у святості своїй синклітика Никифор Тавр. — Але ж у писанії прямо сказано: не хлібом єдиним живий чоловік…

Та де там! Хіба ж затулиш рота готовому на нелюдські муки подвижнику? Хіба ж зупиниш словом безтямного? Цілком пристойний, як на цю недоречну ситуацію, жарт Никифора Тавра тільки ще більше розпалив і розбурхав отця ігумена.

— А що таке писання? — нараз, немов з церковного амвона, загримів він. — Святе письмо — Євангеліє — це сонцесяйна колісниця незреченної мудрості, яку прудко несе четвірка білих коней — апостолів Луки, Матфея, Іоанна та Марка — наввипередки з чорною квадригою диявольської єресі. Один з коней господа нашого, святий апостол Марк рече…

— А може, ірже? — здавалося б, невинно озвався воєвода Добриня, єхидний у словесах своїх чолов’яга. Дивився на візантійського посланця з безжурною увагою, ніби й не з його слів зчинився за столами дружній регіт, що аж зброя на стінах гридні задзвеніла. Князь теж засяяв посмішкою, радіючи вдалому дотепу. Боже, якби ж то пощастило тоді все звести на жарти! Але Сімеон Пафлагонський у жартах не тямив…

— Рече! — аж зойкнув отець ігумен. — Слухайте, о грішники!.. — І він розповів відому біблійську притчу про те, як Ісус п’ятьма хлібинами й двома рибинами нагодував п’ять тисяч чоловік, ще й залишилося.

— Гей, хлопці-молодці! — весело гукнув тут до отроків, що за столом слугували, воєвода Добриня. — Нумо, дайте імператорському посланцеві п’ять найбільших хлібин і дві найбільші рибини та дванадцять кошиків для них дайте! Хай святий отець розподілить їх по кошиках так, щоб князівського достатку побільшало. — Він засміявся білозубо і приязно до всіх: — Хочете чуда?

— Хочемо! Хочемо! — радо відгукнулись звідусіль.

— Ну то потішмося.

І знову все могло на гаразд скінчитися: люди, що сміються, зла на серці ще не тримають. Тільки не до сміху стало, коли затятий монастирський святенник почав навчати уму-розуму самого руського князя.

— Княже! — заволав Сімеон Пафлагонський, скеровуючи в груди Володимира довгий і зжовтілий перст. — Ти дивишся на свій багатий від щедрот твоїх стіл, на твоїх застольних об’їдал та обпивал і гадаєш в суєті своїй: «То вірні і любі серцю моєму друзі».

18
© 2012-2018 Электронная библиотека booklot.ru