Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 28 ПЕРЕЯВ СЛАВУ

Кол-во голосов: 0

— А по що ти прийшов, Варяжку?

Напнулися м’язи на обличчі посланця печенізького кагана, очі полютішали.

— По твій живіт, Вольдемаре, — підкреслив це норманське ім’я. — За смерть Ярополка!

І сказав на це Володимир-князь із сумом:

— Не по мій живіт ти прийшов, а по кров і сльози своїх родичів. Мабуть, приємно буде тобі мити ноги коня в крові рідного тобі люду. Мабуть, солодко буде тобі пити із срібного шолома сирітські та удовині сльози, що їх наточать тобі давні вороги наші — печеніги, яких ти, Варяжку, на Русь привів!

Злостиво посміхнувся Варяжко:

— Я тільки вчуся в тебе. Я тільки наслідую тобі, славний конунг Вольдемар! Адже так величали тебе норманни, яких ти привів на Русь?

— Дивак! Знаєш, що я зробив, а не хочеш знати, чому і для чого.

— Помиляєшся, конунг Вольдемар. Хочу знати!

— Тож послухай. Але пам’ятай: мало знати, слід те знання ще й зрозуміти і прийняти.

Пильно, як на ніколи не баченого, вдивлявся в нього Варяжко. Змінилися, погрубішали риси обличчя князя Володимира. Чоло високе думи посікли. Від очей віялами пішли зморшки. Обидві щоки, там, де у малюків ямки у посміху, порізали глибокі борозни, сліди повсякденних турбот і клопотів. Літами старший Варяжко од Володимира, а виглядає молодшим. Не посивів Варяжко, а в князя срібляться скроні, біліють волосини у невеличкій охайній борідці і навіть у суворо насуплених бровах — сивина.

— Молодий я тоді був, молодший за тебе, Варяжку, — сказав князь, — але не менш запальний. Та юнацтво не вибачає провину, коли вона є, а молоді літа не спокутують гріхів. Ти, зрілий муж, привів на Русь грабіжників-печенігів і докоряєш мені, що я колись прийшов з норманнами. Що ж! Згадаймо до ладу, як воно було. Мій брат Ярополк із Свенельдом убили мого ж брата Олега, а тоді пішли збройно до Новгорода, на мене, на підлітка. Що я мав робити, Варяжку? Те, що й зробив, — утік за море, подалі від злодійських поясів убивць. Що було, того не сховати. Так, я повернувся на Русь з варягами, бо іншого війська не мав де взяти: на всіх вотчинах, що наділив нас батько князь Святослав, сидів Ярополк з дружиною. Проти нього, щоб повернути собі отчий стіл, я прийшов. Але не з убивцями і грабіжниками, а з воїнами-найманцями, котрі пішли зі мною за наперед обумовлену плату. І сплатив я свій борг не спаленими селами, не поруйнованими містами, не рабами-невільниками, не горем і сльозами, а золотом з князівської скарбниці. Коли ж найманці збунтувалися і зажадали більшого, я їх вимів геть з Руської землі. Отак було!

Володимир Святославич гордо й велично випростався.

— Нині я — столичний князь града Кия і всієї Русі! Русь одна, Русь могутня, Русь незламна, Русь велична! Що ти проти неї? Де твій стіл? Хто ти? Нині ти — зрадник, жалюгідний запроданець у чужих! І не ти мені, а я тобі, як голова всієї Русі, суддя! Бо я — на чолі оборонців Русі!

Слова князя оглушливим громом били давнього втікача, пекучим вогнем палали в мозку, блискавками прошивали і краяли його серце. Він раптом побачив усю Русь, від Карпат до оцього широкого степу, від студеного Варязького моря до теплого Руського, обійняв зором усю землю, помережану річками, синіми і живими, як жилки у людей, порослу лісовими хащами, обжиту працею ратаїв. Він побачив усю землю, де живуть люди однієї крові і однієї мови. Що він перед ними? Комаха, якої могло б і не бути. Що перед ними військо, з яким він прийшов? Хіба ж то військо? Мерці…

А голос князя Володимира знову посумнішав:

— Кого ж ти привів, Варяжку? Ворогів наших, у котрих ти сам найманець за гріш. Для чого привів? Грабувати, плюндрувати, нищити Русь! Бо з одного мого живота їм зиску не буде…

Варяжко раптом рукавом правиці затулив очі. Долоня його з безсилими пальцями немічно зависла край вуха. А до нього линув і линув князівський смуток:

— Ніколи ще в усьому світі не траплялося, щоб війна догодила людям. Навіть переможна. Хто не ходив війною і не мав з неї вигоди, той не знає цього. Легко узяте легко й втрачається. І знову доводиться гострити меча на чуже, бо за ралом ходити важче, щоб мати своє. У чому ж найбільша перемога на війні? У тому, щоб перетяти шлях ворогові, у тому, щоб зупинити його і примусити відмовитись від нападу, аби зберегти усіма жаданий мир, не сиротити родин. А що зупинить грабіжника? Лише сила. Для цього ми й стоїмо перед вами за щитом і з мечем. А якщо битва гряде, ми підемо в бій не задля зиску, а задля життя наших родин. За Русь!

Замовк на хвильку Володимир-князь, а тоді тихо спитав, як на початку:

— По що ж ти прийшов на Русь, Варяжку?..

Опустив руку від почервонілих очей каганів посланець, сказав згаслим голосом, що мав мовити:

— Великий каган Шурхан, славний і могутній, вождь сімдесяти семи родів, прийшов до тебе з війною. Він хоче…

І знову не дослухав його Володимир-князь:

— Знаю без тебе, чого хоче твій каган. Хоче, щоб ми фортечки по Сулі зруйнували? Хоче вільно вдиратися на землі руські? Хоче данину з нас брати?.. Перекажи своєму каганові: ще більше фортечок збудуємо. Велика Руська земля — стане її, щоб печенізькі кісточки розкидати. А данину ми платимо від диму по мечу, як наші пращури платили хазарам. Іди, Варяжку! Прийшов непроханий, то йди некоханий. Чужинець ти нам!

Пішов Варяжко з шатра з похиленою головою.

Розділ 28

ПЕРЕЯВ СЛАВУ

Того ж для до річки Трубежу з’їхав сам каган Шурхан в оточенні багатих войовників і почав гукати:

— Славний коназ Ульдемір, прийди на слово!

Пішки підійшов Володимир-князь до самісінької води і теж гукнув:

— Що скажеш, кагане?

— Моє військо сильне і твоє військо сильне, — сказав йому каган. — Навіщо нам битися? Давай зробимо так. Ти випусти свого мужа, а я свого — хай голіруч борються. Якщо твій муж кине мого на землю, то не будемо воювати три роки. Якщо ж наш муж кине твого на землю, то всі три роки будемо воювати. Що скажеш, коназ?

Втішився Володимир-князь: все, як слід, переказав Варяжко, бо забракло у кагана Шурхана бажання йти на рать. Але й сором без битви повернути степових коней до русів хвостами. Пиха йому цього не дозволяє. Шукає каган почесливого відступу. Як не знайде, не пошкодує круглих печенізьких голів. А мова про три роки — це так, для красного слівця сказано. Легко дають степовики слово і так само легко його ламають.

— Що скажеш, великий коназ Ульдемір?

Відповів Володимир-князь:

— Згода, славний кагане. Буде від нас ратоборець!

Стьобнув нагаєм коня Шурхан, спорожнів лівий берег.

Незабаром із-за возів вийшов здоровезний печеніг, з виряченим оком, перебитим носом і пошрамованою щокою. Мацав м’язи, ляскав себе по дужих плечах. Підійшов до берізки, схопив її під самий корінь, силувався і тужився, аж поки не видер із землі. Підняв дебелий білий стовбур з тремтливими листочками і кинув. А тоді вивернув з землі порослий мохом грубезний валун, виважив його, багровіючи, над головою, швиргонув у бік русів. Шубовснув валун у воду посеред Трубежу. Показав печеніг свою дику руйнівну силу, стояв тепер — руки в боки, скалив жовті зуби в вовчому оскалі. Вдарив кулацюрою в широкі груди і гукнув:

— Я — Яман! [3]

Стояла Смерть на лівому березі з безжальним, потворним обличчям. Чекала. Хто її пересилить?

Зібрав до шатра князь Володимир бірючів, звелів кликати по всьому стану охочих поєдинщиків. Кликали бірючі, та не докликалися: багато серед воїнства досвідчених і вмілих ратоборців, багато добрих молодців, та вийти треба було без щита, без списа, без меча — голіруч схопитися з диким пече-ніжином. А переможе ворог — битва загримить. Кожен зважував свою силу, гнітився тяжкою думою — не себе жалів, а про товаришів думав. Адже йти на печеніжина слід з певністю в перемозі, щоб жодна родина не осиротіла на Русі. А такої певності, коли треба одному вийти за всіх, ніхто не мав: надто дужий був супротивник.

Чекав ратоборця князь, і тривожно було у нього на серці. Не було зараз у війську його найкращих, найсильніших мужів-богатирів, бо ходили вони під рукою Іллі Муромця. А славний воєвода разом з Добринею чомусь забарилися, не повернулися з походу, хоч у фортецю Воїн давно послано нагального гінця. І це теж непокоїло князя.

вернуться

3

Яман (тюркс.) — смерть.

39
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru