Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 17 «БОЖА КАРА»

Кол-во голосов: 0

Що ж буде тепер?

Пропозицію зроблено — пропозицію відхилено.

Ромей дивився з київської стіни вдалину, аж туди, де в сизуватій імлі блідли дніпровські заплави. Земля за Дніпром беззахисна, рівна, як стіл, — дивись і все побачиш мов на долоні. А тут, на правобережжі, раптом круто здіймаються височенні горби, глибоко проорані ярами. Не має Київ кам’яних мурів, а тільки дерев’яні вежі, поєднані між собою нахиленими на ворога дубовими палісадами, а в йти його на меч і на дим пустити важко. Смішне слово: палісади. Але Никифор Тавр надто добре розумівся на ратному ділі, аби побачити, що нападникові тут не до сміху. Ось, ліворуч, близько — стріла долетить, височить гора Дитинка, на ній — фортечка з воями, а ліворуч — гора Хоревиця, на якій громадиться укріплений теремний двір княгині Ольги. А між ними, якщо дивитися прямо, вздовж Гончарного яру, видно зубчастий частокіл, що увінчує гору Щека. І все це відокремлене одне від одного стрімкими урвищами, кільцевими ярами, річками Глибочицею і в’юнкою Киянкою. Незатишно тут нападникові. Хто ж піде в це місто-пастку, де удару слід чекати звідусіль — в груди, в боки, в спину? Могутні мури і вежі у града Константина, та найміцніша стіна — це збройний народ. Як тут…

І все ж (подумки Никифор із втіхою відзначив це) київські дозорці день і ніч тривожилися пильними очима на степ, вдивлялися з-під руки на тремтливий у літні дні обрій: чи не здіймають чорною хмарою пилюку копита печенізьких коней? Ось хто тримає за руку і стереже з арканом Русь! Ось до кого ромеям слід споряджати посланців з імператорськими дарами! Щоб одна сила знесилювала іншу…

Никифор Тавр нахилився, підняв камінець і кинув зі стіни в урвище. Камінь застрибав униз, роблячи все довші і розгонистіші стрибки. Із кущів вихопився розімлілий на сонці, що вже добре пражило, наляканий кіт з розпущеним хвостом…

А все-таки руський князь хитрий і тямущий не по літах. Видно, добрих радників має. Бач, милостиво дозволив Сімеонові не з’являтися до гридні на трапезу…

Розділ 14

УГОДА

Опівдні, як і завжди, візантійці були покликані на трапезу.

Гридниця дещо дивувала їх своїм своєрідним призначенням і відповідною до цього будовою. Розташована була за князівськими хоромами, одним кінцем впиралася в палісад, протинала, мов палець, половину фортечного плацу, а другим кінцем впиралася у високу квадратну вежу. Вона мала підвали, служби і невеличкі чисті кліті-відпочивальні, як на гостинному дворі. Вежа була з’єднана дерев’яним переходом з покоями князя.

Своєю застольною рівністю гридниця нагадувала монастирську трапезну. Але тільки цим і більше нічим. У величезній залі, що, власне, й становила гридницю і яка, коли б прибрати шереги столів, цілком скидалася б на манеж для кіннотних ристалищ, збиралося іноді по кількасот чоловік. Дубові столи тяглися вздовж стін, а в кінці зали їх з’єднував поперечний князівський стіл на високому червоному помості, щоб князя всі бачили і він бачив усіх.

Будували її, мабуть, так само, як і все на Русі будували. Певно, покликав князь будівничих-майстрових з їхнім немудрим реманентом і сказав:

— Зводьте висотою і довжиною, як міра і краса вам каже. А як видасться високо — зменшіть висоту, а буде низько, то надайте вгору…

І вдячні були за ці настанови майстрові, бо отакі вказівки — аби було гарно — лишали їм широке поле для творчості, для казкової фантазії та кмітливої вигадки — на подив і похвалу людей.

Гридниця вражала не лише своїми витонченими просторовими пропорціями, а й несподіваними веселчастими малюнками. Клали її з кругляків і, щоб мати площу для розпису, стіни обшили сосновими та смерековими дошками, бо малюнки на хвойних дошках виходять барвистіші і зберігаються довше, аніж на дубових або грабових. Радісно і святково ставало людині, коли вона потрапляла до гридниці у світлий безхмарний день, коли крізь майже суцільні вікна вгорі, під самою стелею, лилися сонячні промені і спалахували чарівним світом на барвах стін.

А там були вимальовані Сонце-Ярило і світ-Місяць з почтом зірок, море-океан з човниками, царівна Лебідь і півники з хвостами жар-птиці, грифони з личинами небачених звірів і красуні з риб’ячими хвостами і хмільними келихами в руках, а ще квіти і трави, що сплелися у примхливі пишні узори, з яких нараз утворювалися фігурки різних лісових і степових тварин, і ще багато усякої всячини, фарбованої яскраво, гарячими кольорами. А втім, від того несамовитого буйства фарб у гридниці і без сонця світлішало. Особливо ж радісно у ній, коли сідали за столи богатирі і дружинники, бояри і гості заморські, коли до настінних барв приєднувалися розмаїті барви шовкового та оксамитового одягу, срібла і золота, м’якого лискучого хутра. А над усім тим за червоний стіл сідав князь — Красне Сонечко.

Феодор уже звикло вмостився за свою невеличку, чисту, восково-жовту соснову кафедру для письма, що стояла у кутку, трохи навскоси від князівського стола, праворуч від розписних, золочених і сріблених низьких дверцят, в які входив до гридниці князь. Феодор вважався при імператорській місії секретарем, отже, якщо перекласти це слово з ромейської, був особою «відокремленою»: нічого не вирішував, не брав участі ні в розмовах, ані в гульбищах. Мовчки сидів собі і нотував усе, що чув і що бачив. У шухляді кафедри він щодня знаходив повий чистий зшиток для записів, каламарик і добре застругані лебедині пера, хоч і брав усе необхідне письмове приладдя з собою.

Феодор ще ледве вийшов з юнацького віку, хоч мав статуру і м’язи бувалого дядька — тренування у секретній школі не минулися марно.

Він знав, що родом походить звідкілясь з тутешніх країв, але це викликало лише сумний спомин, вже прохололий, як згарище під сивим попелом. Усе, що він бачив, видавалося йому спрощеним, примітивним, убогим і бідним, а люди, хоч і жили в казково багатих землях, не вміли тут багатіти. Якось не вкладалося в голові візантійського вихованця, що навіть князь і його сановники живуть у дерев’яних теремах і подібні на одягнених для потіхи у пишні шати холопів. Князь не викликав поштивості і шани, особливо коли пригадувалося, що столичні ромеї лише один раз на рік бачили свого божественного василевса, непорушного у своїх золотих бармах, сяючого і ніби неживого. Здавалося, що незворушний, мов статуя, василевс — живий бог, аж ноги самі згиналися в колінах. Сміявся подумки з усього, що бачив тут, і лише одне його бентежило.

Невідомо чому, його якось підсвідомо непокоїв, а тому й дратував чоловік могутньої статури, що сідав по ліву руку од князя, тобто близько від Феодора, і, хоч сидів до нього спиною, час від часу озирався і зиркав синіми, аж темними, очима, і в тому погляді були так густо і так несподівано замішані самотність і туга, тамований сум і раптова надія, відкритий, як рана, розпач і нараз тверда, як криця, погроза, що Феодорові мліло, і він мимоволі опускав очі долу, на білий зшиток з чорними буквицями, писаними його рукою.

Неоднораз чув ім’я цього мовчазного, наймогутнішого руського богатиря, завжди мовлене з любов’ю і повагою, — Ілля Муромець, богатиря, у ратній справі уславленого більше, аніж сам воєвода Добриня. Найбільше збивало з пантелику і тому вельми докучало вже зовсім незбагненне: обличчя богатиря чомусь видавалося знайомим і рідним, хоч Феодор, а він певен цього, раніше ніколи не бачив його. Воно чомусь хвилювало хлопця, тривожило й печалило, як попіл на дворищах призабутого Карачарова, а це викликало у вихованця секрети злість на самого себе…

Феодор зітхнув з полегшенням, коли увійшов до гридниці із своїм почтом князь Володимир: сього дня Іллі Муромця з ним не було. А як прийшов Володимир-князь, почалося звикле бенкетування. Почалося з незначних розмов, із застольних здоровиць князеві, з незлобивих кепкувань і дотепів, ніби для того лише й зійшлися сюди, щоб їсти і пити і білозубо скалитися. Та ось нарешті і князь Володимир слово мовив, наївне, як на просту людину, хитре, як на державного мужа:

21
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru