Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 15 КОНТРАКТАНТ

Кол-во голосов: 0

Уважно слухав Феодор. Що лишилося в його душі від колишнього зацькованого звірятка Божедара з його карачарївськими спогадами і дитячими уявленнями? Майже нічого. Світ розширився до безмежних обсягів, де Карачарове загубилося, як піщинка на березі моря. Лише один спогад жив у його пам’яті яскраво. Це була казка, яку оповідала йому мати, чарівна казка про летючого вогнедишного змія о трьох главах, лапах з пазурами, перетинчастими крильми і довжелезним хвостом, всіяним отруйними гостряками. Прилітав той змій, людей топтав, палив вогнем їхні оселі. Але знайшовся богатир, котрий приборкав змія, поставив його в запряжку з велетенським ралом і орав на тому змієві потоптані ним землі.

Але що важила якась там дитяча казка перед його майбутньою долею, яку яскраво малював начальник секрети і яка вже чекала його? Не було Божедара серед вихованців таємної ніколи візантійської секрети. Сидів серед них один із її кращих учнів Феодор. Він слухав Никифора Тавра і подумки пишався тим, що невдовзі стане причетним до ідей і державних дій самого василевса…

— …Історію нашої секрети, — казав Никифор Тавр, — ви будете вивчати разом із «Книгою церемоній». Щоб бути по-справжньому сучасним, слід глибоко вивчити минуле.

Сказав так, а про себе подумав, та не промовив цього вголос: «Сучасність без минувшини — що людина без роду і племені».

Щороку у секретній школі логофетії дрому на кожного з її вихованців складали гороскоп, що, як це набагато пізніше збагнув Феодор, було одним із засобів психічного гартування. Ці гороскопи тримали у таємниці, майбутню ж долю, ніби вичитану по зірках і планетах, відкривали тільки її носієві. І з року в рік Феодорові перекладали нечутну, загадкову «мову неба».

Йому втовкмачували, що він від народження має неприємні, але сталі риси. Байдужий до людей. Байдужий до побутових вигод. Байдужий навіть до самого себе, до власної долі. І нічого не допоможе йому, таким він буде до скону.

«Змирися, сину мій, із спокоєм, смиренно неси важкий хрест твій, бо сам господь бог вдмухнув у твою тілесну оболонку таку холодну і невразливу душу. Підкорися цьому, сину, сліпо скорися, бо шляхи господні незвідані…»

Але завдяки саме цій холодній, але й гарній, як виблискуюча на сонці кришталева крига, душі він має перед іншими, надто холеричними, отже, й вразливими, людьми певні переваги. Він твердий і незламний у рішеннях, такий твердий, що його ніколи не зупинять ніякі нові обставини, якщо вони несподівано для нього виникнуть. Він не скориться обставинам, бо завжди з успіхом подолає їх. Так, мовляв, промовляють одвічні зірки, а вони не обманюють.

«Ти щасливий, сину мій, бо тобі на роду записано підкоряти інших людей, а це завжди краще, аніж коритися іншим людям. Ти щасливий, сину, що в своєму бурхливому житті нічого не потребуватимеш, окрім приязні і поваги твоїх зверхників. А це тобі також у великих щедротах обіцяють несхибні у пророцтвах своїх зірки, якщо ти слугуватимеш слухняно і ретельно. Ти також матимеш багато-багато золота, але воно тобі буде що пісок, бо все життя ти цінуватимеш одне — хитру гру майстерно ускладненої таємницями думки. І тому все твоє майбутнє життя, мій сину, огорне, мов тепла і затишна ковдра, що грітиме твою душу, таємниця… таємниця… таємниця…»

І не розумів тоді Феодор, що жити в таємниці — все одно, що й позбутися життя. Однак виріс і жив за «намовою зірок», бо інші шляхи були йому зачинені.

Розділ 12

МІСІЯ ДО ВАРВАРІВ

— Що поробляє наш аж занадто велеречивий достойник?

Никифор Тавр, як на осінній жовтневий ранок у граді Кия, був одягнений легко — у шовковий хітон, перехоплений мотузяним поясом і розшитий по низу жовто-червоним узором, у вузенькі штани, заправлені в легенькі чобітки з тонкої замші, фарбовані охрою. Тільки грубий, як у анатолійського вівчаря, вовняний плащ-гіматій, скріплений на правому плечі золотим пташиним дзьобом, був теплий. На голові начальник секрети по охороні імперської безпеки не мав нічого. Його колись чорне, як блискотливий камінь, що горить, волосся було тонко посічене срібною сивиною, яка однак дуже пасувала до його рухливого, чітко окресленого енергійного обличчя.

Сонце вже випило сизуватий туманець, що вистиг за ніч у глибочезних ярах, та ще не встигло нагріти повітря, і з Дніпра повівало холодною вогкістю. Никифор Тавр щулився під лоскотливо гладеньким, охололим шовком, мерзлякувато кутався у вовняний гіматій, котрий теж цього ранку його чомусь мало грів, але з фортечної стіни не йшов і вперто стовбичив на вітрі, що вільно гуляв Старокиївською горою (тут і погожого дня тягли між хоромами протяги, роздмухуючи курильні племінних ідолів): конче необхідно було з ока на око побалакати з Феодором, що вперше секретарював у візантійській дипломатичній місії.

Юнак стояв поруч і з удаваною смиренністю перебирав білі кісточки чоток. Вельми відрізнявся від барвистого з голови до п’ят зверхника, бо одягнений був у довгий, мало не до землі, чорний і, головне, теплий одяг скромного інока. Він не впадав у око, хоч був набагато вищий за Никифора Тавра, ширший в кості і плечах. Але плечі були опущені, голова похилена з такою покорою, що начальник секрети в своєму строкатому одязі виглядав і вищим, і ширшим, і дужчим.

— То що поробляє наш засушений мудрагель? Уже подзьобав, мов пташка небесна, скоринку хліба, запив її джерельною водичкою? — кпив Никифор Тавр, з одвертою відразою закопилюючи губи.

— Преподобний синклітик, — незворушно відповів Феодор, — ще не подбав про живлення гріховної плоті, бо поринув думками своїми в глибини чергової теологічної таємниці.

Ледь помітна, іронічна посмішка тінню майнула по його вустах і заховалася в куточках. А втім, уважному спостерігачеві вона промовисто виказала б швидку, скептичну, гарно вишколену у цього статурного юнака манеру мислення.

— Роздуми надзвичайної ваги, — додав.

— А саме? — одразу пожвавішав Никифор Тавр, ніби сподівався почути веселий світський анекдот. Мав кепський настрій, в очах ховав неспокій, аби не виказати його перед своїм вихованцем. Завжди — і будь-що! — бути певним себе. Тоді певні й спокійні твої слуги…

— Їхня святість, — відповів Феодор, — зволять з’ясовувати, що таке трійця і яке співвідношення її іпостасей.

— І які ж наслідки цих напрочуд похвальних роздумів?

Феодор скрушно зітхнув:

— Невтішні, пане. Синклітик дійшов непохитного висновку, що таємницю святої трійці та співвідношення її втілень розв’язати так само неможливо, як знайти формулу квадратури кола.

— Благостні вправи для святенника! — Никифор Тавр з мімікою базарного лицедія звів очі до неба і побожно склав перед грудьми долоні. — Але скажи мені, Феодоре, чому ти, говорячи про цю достойну усякої уваги розумову вправу, казав про неї непоштиво, як про рядову, а точніше — скористаюся твоїм висловом — як про «чергову»?

— Бо вчора його хвилювало інше.

— Цікаво. Що ж?

— Учора він міркував над психофізичними засадами молитви, із суттю яких зволив познайомити мене першого.

— Ще б пак — ти чудовий слухач! Гадаю, що в усьому світі не знайти базіки, котрий спромігся б тебе втомити.

— Перебільшуєте, мій ласкавий пане.

— Анітрохи! Які ж то засади?

— Власне, вони нескладні, бо полягають у тому, щоб підкорити внутрішній емоційний стан зовнішнім, чисто формальним діям.

— Чудово — нововведення в ритуалі! І що ж слід робити?

— Виявляється, для цього багато не треба. Просто під час молитви слід стояти струнко, як солдатові у шерезі, а не човгати, мов кінь, ногами або прихилятися до стін чи колон храму. А головне тут ось що: справжній подвижник мусить володіти високим умінням мовчати.

— Мій боже! То він сам грішник серед найзапекліших грішників!

— І друга умова: слід ще мати зело похвальне, природне, сльозоточиве обдаровання.

— А от у цьому ділі наш синклітик — істинний святенник! Коли я не помиляюся, якщо він в своєму житті і вмивався, то лише власними сльозами.

17
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru