Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 12 МІСІЯ ДО ВАРВАРІВ

Кол-во голосов: 0

Наглядач уже не усміхався.

Він хутко зняв з себе широкий пояс і почав нещадно шмагати хлопців. Пояс свистів, як батіг, лунко ляскав на плечах і спинах, аж репалися благенькі сорочки, а на тілі вмить виступали червоні смуги. Карав обдумано, діловито, і рятунку від нього не було. Тільки Божедара його пояс жодного разу не зачепив. І тоді всі зрозуміли, що битися можна, але… й не забувати, хто вони. А вони — раби, двоногий товар, а псувати товар скрізь забороняють…

В обід Божедара ніхто не зачепив, і він нарешті висьорбав свою юшку. Здобуття їжі почало відігравати в його житті найголовнішу роль, перетворюючи маленьку людину в здичавіле звірятко. Широкий світ відкривався перед Божедаром. Та здавався той світ йому велетенським невільничим ринком: у степу, на морі, в горах — скрізь хлопець був рабом, невільником, товаром, який могли продати, обміняти, подарувати…

Цієї ночі Божедар спав уже не на голому мармурі…

Наступного дня хлопців поділили на групи, по десять чоловік у кожній, і кожну таку групу очолив декарх-десятник, що днював і почував зі своєю десяткою, навчаючи її грецької та латинської мови, бо Візантійська імперія була держава двомовна.

Аби привчити учнів до ретельності й кмітливості, кожен декарх мав канчука, який не лишався без діла. За такою системою навчання справа посувалася хутко, за три місяці хлопці вже розумілися з ромеями та між собою, і мовники-декархи покинули садибу, передавши хлопчаків гімнастам, фехтувальникам і кіннотникам.

Розділ 8

ШКОЛА ДЛЯ БРАНЦІВ

— Меч — моя рука, мій брат і мій батько, — хрипко сказав навчатель ратної справи, найманець з далекої Британіки Норман Квіклій, схрестивши перед грудьми два дерев’яних тренувальних мечі. — Ви слухайте мене, хлопці, уважно слухайте і запам’ятовуйте усе, що казатиму і що показуватиму. Слухайте, хлопці, старого вояка, якщо хочете носити на плечах своїх качани стільки ж років, скільки носить свій качан Норман Квіклій!

Довге волосся його розкуйовджене. Тіло пошрамоване. Навскоси через лоб, закриваючи ліве вибите око, засмагле обличчя перетинає чорна стрічка. У правому вусі — золота сережка-сонечко. Сам Норман Квіклій оголений до пояса, статурний, жилавий і м’язистий, з опуклими міцними грудьми і животом, ніби запанцерованим під шкірою широкими пласкими камінцями. Груди його поросли плутаним рудуватим волоссям кілечками. Оголився Норман Квіклій, щоб показати учням найвразливіші на людському тілі для меча і для ножа місця.

— Слухайте і запам’ятовуйте: ніколи не полишайте меча! — хрипів він і свердлив учнів своїм єдиним сірим оком. — Кинь їжу, а меча збережи! Та що там казати: штани загуби, а меча збережи!

Божедар слухав і запам’ятовував, бо всім своїм єством відчував, що грубий вояк щиро клопочеться про їхню невідому майбутню долю і вже зараз кожного учня намагається вберегти від підступних ударів.

— Хто знає, якої миті тобі знадобиться меч? Мені ось довелося ним махати за найнесподіваніших обставин…

Норман Квіклій встромив у пісок манежу обидва мечі і обіперся на них, як на костури.

— Ми рубалися мечами, коли цезар Іоан Цимісхій водив нас під Доростол на русів, — продовжував він по хвилі мовчання. — Страшне було діло — тисячі сміливців полягли, їхніх і наших. Тільки меч був людині янголом-захисником від неминучої погибелі. Адже яка доля чекає хороброго — перемога або смерть у першому ряду! Нудно і нікчемно живе той, хто не зранений у битвах. Людина мусить володіти мечем, вміти нападати, вміти захищатися. І так живуть люди на всіх землях…

Він висмикнув один меч і, спритно перекидаючи його з руки в руку, зробив кілька класичних вправ.

— Ми рубалися в пустелі з арабами. Там я бачив вмираючих людей на піщаній рівнині серед рідких сухих кущів. Там не буває роси і не спадають дощі. Тільки на мечах виступала кривава роса і дощ падав із смертельних стріл.

Найманець-брит дикувато зиркав одним оком, ніздрі у нього тремтіли, як у вовка, що почув кров.

— Отак, хлопці! Слухайте і запам’ятовуйте! Мене слухайте — Нормана Квіклія: гарно володійте мечем, але й стережіться його! Ніколи не лінуйтеся гострити: тоді рани, заподіяні ним, не принесуть прибутку лікарям. Ви ж іще хто? Не вовки — вовченята! А надійде час, коли станете справжніми хоробрими воїнами…

Вечорами Божедар думав про своє життя. Що з ним буде, яке його майбутнє? І що то за час, про який говорив учитель? І що воно, власне, становить — оте мірило теперішнього, минулого чи майбутнього — час? Для кого він плине? Для людини? Чи для землі? Але земля сама веде лік дощовими осінями, білими зимами, квітучими веснами і плодоносними літами. Осінь, зима, весна, літо — ніколи не міняється їхній віковічний перебіг. А що становить час для людини? Одні кажуть: «Рік — як день». Інші: «День — як рік». Звідки ж ця протилежна відмінність, як між крижаною водою і пекучим вогнем?

Коли дні не схожі один на одного, коли кожен з них несе щось нове, відмінне, якусь несподіванку, якусь пам’ятливу подію, тоді вони тримають тебе в постійній напрузі, вимагають блискавичних рішень і швидких вчинків. Тоді дні спалахують, як іскри під кресалом, миготять один за одним і вмить згасають, аж здається, що не встигаєш нічого зробити, що необхідна справа тобі не під силу. Та коли ти сильний — зціпиш зуби і збереш в кулак всю свою енергію і наснагу, хоч вони й замішані часом тугою і гамованим розпачем. А коли на мить озирнешся — час раптом видовжиться в подіях, аж людині самій не віриться, що все це сталося лише за один рік, а не за ціле життя. Окремі значимі дні тоді ділять той довгий рік на короткі дні-роки, і людина мудрішає на стільки, скільки встигне зробити, а її шалені дні-роки сяють у споминах, як вогні на фарватері…

Його, Божедарів, останній рік був також насичений до краю, і незвичайні дні, як роки, один по одному карбувалися в пам’яті. Хлопців навчали володіти мечем і списом, прицільно, навіть у темряві, кидати ножа, навчали боротьби і верхової їзди. Коли випав сніг, почали вчити рахувати, читати і писати. І мимоволі виникало лихе у своїй невідомості запитання, яке, ясна річ, ніхто не наважувався промовити: для чого?

Зрідка приїздив аколіта, якого насправді називали Никифор Тавр. Кожен його приїзд був лихом для вчителів і святом для учнів: Никифор Тавр був завжди невдоволений успіхами учнів, але звинувачував за те учителів. Все, що казав Никифор Тавр, запам’ятовувалось хлопцям, як жорстокий жарт. Усі учні учили біблію, і коли один із богословів поскаржився аколіті, що деякі учні не вірять в християнського бога, Никифор Тавр прорік: «Не вірують в бога? Ну, то й що? Бог із ними!» А коли один з вихованців випадково потрапив під копита коня й загинув, аколіта тільки жорстко всміхнувся: «Потрапив під коня? Та це ж добре: є гарантія, що вже не буде під колісницею».

Однак поводився справедливо, по-жорстокому справедливо, хоч це серед загальної жорстокості не помічалося. Був у тій гірській школі кухар Феофіл, добрий кухар, але недобрий чоловік. Вій зневажав учнів і кожен кусень, що вони з’їдали, ладен був видерти у них з рота.

— Ромеї їдять раз на день, — сичав він. — Сухий корж з рибою і бобами — ото й увесь харч! А ці варвари-покидьки обжираються тричі на день! А щоб ви юшкою захлинулися! А щоб ви кісткою подавилися! Щоб наш хліб став у вас впоперек горлянки!..

Хлопці поспішно ковтали їжу під ці прокльони і від поспіху справді мало не давилися. Та ось Феофіл знайшов нову формулу для виявлення своєї зловтіхи, яка дуже припала йому до душі.

— Їжте, їжте, ненажери, — сказав він, а губи його кривила глузлива посмішка. — Свиней теж годують на убій…

В один із своїх приїздів Никифор Тавр дізнався про це і покликав кухаря до себе, коли сам стояв у гурті учнів.

— Феофіле, — сказав він при всіх, — прочув я, що ти багато балакаєш. Ти маєш рацію: свиней годують на убій. А ти — людина. Отже, я обіцяю, що тебе не спіткає свиняча доля: житимеш довго, як людина…

11
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru