Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 9 ЗМОВА

Кол-во голосов: 0

От що не подобалося Іллі — то це городський Перун, що височів на вічовому майдані, поблизу дозорної вежі, де зависали біля сторожки воїнів бронзові, щоб гучніше гули на сполох, била. Стояв Перун такий чорний, такий закіптявлений, ніби рік не вилазив із кузні. А все чому? Бо муромляни виклали на землі кам’яну квітку на вісім пелюсток, усередині ж вкопали стояк Перуна. У кожній пелюстці, мов у чаші, незгасно палахкотіла смола. І от, звідки б не повівав вітер, чорний смоляний дим обкурював світлого бога неба і блискавок.

До вечора з усім упорались: і своє продали, і чуже купили. Ночувати повкладалися на возі, тут-таки — на сільському торзі. Ілля до зірок оповідав батькам про чорного, як вуглина, Перуна. А може, то не Перун? Може, то Сімаргл або Дажбог? Хтозна, не добереш, бо геть увесь закіптявлений…

Повставали з першими півнями, а з другими були вже біля міської брами. Терпляче, як і всі, хто зранку в дорогу налагодився, чекали. Знали: чатові одкриють, як заголосять треті півні.

Після полудня замаячив перед ними знайомий пагорбок, з якого відкривалося село Карачарове. Виїхали і не впізнали рідну місцину. Вражені зупинили коня й мовчки дивилися: долі перед очима темніло попелище, що досі курилося сивуватими димками. Стояла цвинтарна тиша, яку порушувало тільки виття осиротілих псів. Жах пойняв подорожніх. Ілля вдарив коня батогом, і візок хутко покотився вниз, на згарище, яке ще вчора називалося селом Карачаровим.

Не знати чому, Ілля зупинив коня біля колишньої Люботиної кузні і зайшов на ковалеве обійстя. Чи не тому, що сподівався побачити Люботу живим і дізнатися про дружину та сина? Безлюдно було і тихо, але Ілля чомусь був певен, що побачить Люботу. І він побачив його. Коваль, розкинувши руки, непорушно лежав обличчям униз серед двору. В десниці досі стискував довгого меча, на якому запеклася чиясь кров і налипло чорне волосся. Десниця була витягнута вперед, ніби й мертвим Любота намагався дістати мечем ворога. На попелищі, що лишилося від кузні і вже ледь курилося, обережно, щоб не обпектися, ступав здоровезний рудий кіт і дико нявчав. Ілля перевернув Люботу горілиць. Із грудей коваля стирчало чотири поламані стріли — зламав їх, падаючи на землю. Ілля розчепив його міцно стиснуті пальці і взяв меча, вирвав віхоть трави і витер лезо. З одного боку на мечі було вибито: «Любота», з другого: «коваль».

Чи лишився хто живий? Чи врятувався? Ілля розумів — ніхто не врятувався. Інакше прибіг би до Мурома і вдарив у била на сполох. І нараз йому спало на думку, що врятувався він, Ілля, і що це він мусить підняти тривогу. Миттю випряг Сивушку, скочив верхи без сідла, гукнув батькам: «Я — до Мурома!» — і вдарив п’ятами коня у боки…

Годин за п’ять через згарище щодуху промчала збройна боярська залога. Іллі серед них не було; видно, його заморений кінь не встигав за свіжими кіньми воїнів. Дружина не зупинилася, не розпитувала — сліди нападників були виразно видні, і воїни кинулися навздогін по тих слідах. Ілля повернувся надвечір, та не з боку Мурома, а виїхав із лісу. Когось тримав на руках. Це була забита Любаша…

Ніч сидів Ілля над нею, вклав їй у мертву руку дарунок — намисто із білих і червоних кришталиків. Тихо було. Змовкли пси. А десь під ранок, коли небо ледь посвітлішало, а з лісу виповз прозорий туманець, почав Іллі ввижатися дитячий плач. Тихий, журливий дитячий плач… Думав Ілля — божеволіє. І хотів збожеволіти, дослухаючись того розпачливого плачу, що бринів невгавно у вухах. Здавалося, квилила сама земля. Тінню підійшла до нього мати і сказала:

— Чуєш? Ніби діти плачуть…

І тоді зрозумів Ілля, що йому не ввижається, що це справді десь плачуть діти. Рвучко піднявся, прислухався у чутливій передранковій тиші і пішов на голоси. Плач линув із сусіднього двору Омеляна Орача, спаленого і відкритого усім вітрам, як і інші. Нікого не було видно. Але голоси чулися виразніше, хоч і глухо, ніби йшли з-під землі. Озирнувся Ілля на всі боки, шукаючи — звідки? Побачив забитого коня, що лежав на боці, витягнувши довгу шию із сплутаною гривою. Біля коня валявся перетятий аркан. Ясно стало Іллі, що тут відбулося. Мабуть, скочив Орач на коня, впав на нього аркан, та Омелян перерубав його. Але, певно, другий знайшовся, а кінь у сутичці загинув.

Саме на тому місці, де лежав кінь, викопав колись Омелян льох. Під конем була ляда, що вела до того льоху. Ілля відтяг коня і підняв ляду. У льоху біліли плямами два личка. Орачеві діти — син та дочка.

— Вилазьте, — мовив до них Ілля. — Не бійтеся…

— Це ви, дядьку Ілля? — запитав хлопчик.

— Я, — відповів. — Вилазьте…

— А де тато і мама?

Нічого не відповів Ілля. Де тато і мама? Якби ж то знати. Знав тільки, що встиг Омелян зіпхнути дітей в льох, накрив лядою, а кінь довершив справу — тілом своїм урятував їх од хижого ока.

Удень з батьком ховали забитих в одній глибокій могилі. Тільки Любашу Ілля поховав окремо. Пригадалося йому: «Смерть — чаша: всі люди піють з неї; труна — двері: всі люди входять в них. Стережись!» Та нехай віднині стережуться степові круки! Наливатиме Ілля їм смертну чашу, не шкодуючи зусиль своїх! Відчинятиме двері, з яких нема вороття, скільки снаги стане!

П’ятеро карачарівців понуро стояли над свіжими могилами — Ілля, його батько і мати та Орачеві діти. І сказав Ілля:

— Спи, Любашо! Хай земля буде тобі пером… А за тебе, Омеляне… І за тебе, дід Вулику… І за тебе, Любото, мститимусь твоїм мечем… За всіх, хто поліг! За Русь, яку топчуть чужинці! Щоб коли нога їхня ступала на руські землі, то ступала по свою смерть!.. Оце я кажу і в цьому перед богами нашими присягаюся!

Ілля нахилився, узяв із могил по грудочці, поклав у мішечок на мотузці і повісив собі на шию, щоб ця жалобна земля щомиті нагадувала йому, для чого він живе на світі, і не давала втоми, доки ходитимуть на Русь чужинці!

Третього дня поверталися муромлянські вершники. Знову не зупинялися на згарищі, їхали похнюплені, ховали від осиротілих карачарівців очі. А ті й не розпитували. І так було видно: не наздогнали…

Тоді зібрав Ілля в Люботиній кузні і по всьому селу серпи, коси, рала, які печеніги лишили, бо не ратаї, поклав на воза і поїхав із батьками і дітьми до Мурома. Там викопав на подолі, під Дитинцем, землянку, обшив її дошками і сказав:

— Отут будете жити. Продайте серни, коси та рала — на прожиток буде. Я ж поїду проситися на службу до князя. Чує серце — не загинув Божедар… Шукатиму… Дайте на це батьківське благословіння…

Проводжали його у далеку путь усі — двоє старих, двоє малих…

Розділ З

ДАЛЕКИЙ ШЛЯХ ДО МОРЯ

Після стрімкого і дуже вдалого наскоку на сонне Карачарове загін степовиків поділився на дві частини. Більша частина на чолі з самим каганом Шурханом швидко посунула на південь берегом річки. І вершники на конях, і впіймана худоба, і завантажені здобиччю міцні руські вози, і півтори сотні бранців йшли прибережними мілинами, ступаючи просто по воді, аби їхня чисельна валка не лишала по собі слідів. Якщо хтось із бранців, а було серед них багато зранених, помирав або непритомнів від безсилля і виснаження, валка не зупинялася. А щоб не лишити бранця на видноті, каган виділив двоє батирів, що мусили за цим пильнувати. Вони спритно прив’язували такому на шию камінь і кидали у стрімнину, щоб не виплив. Відомо: нема слідів — нема погоні.

Менша частина загону з усіма захопленими і вільними від вершників кіньми гайнула просто в степ, навпростець, не криючи слідів, навпаки, старанно витоптуючи свій шлях, ніби запрошуючи — ловіть. Але теж не боялися погоні, бо тікали порожнем і летіли як вітер. Хіба ж доженуть важкі та ще й у залізі руські воїни худорлявих печенігів на легких степових конях? А далеко не підуть, бо не зберуть на погоню великої раті. Іти в степ з нечисельною боярського дружиною, навмання і без готувань небезпечно. Замість когось порятувати сам зробишся бранцем. На це в степу доволі арканів!

Обидва печенізькі загони з’єдналися аж за рікою Пслом, коли прослизнули останні прикордонні сіверські землі. Далі простягався неозорий і рідний степ. Швидко сунули все на південь та на південь, поспішали, щоб до холодних вітрів, коли море береться високими хвилями із сивими баранцями, збути захоплене корсунським гостям.

5
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru