Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 8 ШКОЛА ДЛЯ БРАНЦІВ

Кол-во голосов: 0

Курсак нахмурився.

«А таки вовче поріддя!» — подумки сказав сам собі, уже холонучи від недоречної люті: адже ратне діло таке — або ти на коні, або під кінськими копитами. — «Безславно загинув Туюк… А де ж кінь? Де Туюків кінь?»

І за мить він уже зовсім спокійно озирнувся на всі боки, шукаючи очима коня загиблого товариша. Туюк мав добрячого звіра. А двоє коней у поході — не один.

«Ні, таки щастить Курсакові! — похвалив себе печеніг. — Впіймав хлопця, а його мертва мати подарувала за це ще й коня! О-хо! Ось він — кінь!..»

Розділ 2

ПРИСЯГА НА ПОМСТУ

Шумливий торг у Муромі. Здається, городяни тільки для того й поселилися тут попід стінами Дитинця, щоб тинятися по дерев’яному настилі серед купецьких столів з гостроверхими дашками, що ховали гостя і його товар від дощу, та лавок, що оточували майдан колом. В усіх лавках передня, тонка, з дощок, стіна піднімалася вгору, з обох боків її підпирали міцні жердини, відкриваючи перед очима покупців усякий ремісничий крам. Це була царина міських ковалів, гончарів, кожум’яків, теслярів, майстрів по дереву, бондарів та заїжджих із далеких країв гостей із заморськими скарбами.

Для селян тямущі городяни одвели майдан трохи нижче, але не замостили його кругляками. Це було ні до чого, бо селяни приганяли на продаж різну худобу, торгували з возів. Тут серед людського галасу завжди іржали коні, рохкали свині, ґелґотіли гуси, кукурікали півні. Цей розподіл торгу на два майдани був зручний, бо кожен наперед відав, куди і по що йому податися. Верхній торг і дольний з’єднували широкі дерев’яні сходи з бильцями, щоб не далекі були мандри від одного до іншого.

Та не щодня шумує в Муромі торжище, а раз на місяць, кожного разу — по три дні.

Ілля лишив батьків унизу — привезли збіжжя, горох, мед, трохи воску і десятеро поросят на викорм — і подався вгору до майстрів, де все його чарувало: там пропонували невідомий на селі крам. Легко було йому роздивлятися, адже скільки б людей не купчилося, усе через голови бачив. Як ішов, мати всіх на торгу звеселила, коли лячно йому наказала:

— Дивись, Ілейку, не загубися!..

Аж хтось їй жартома докинув:

— Що ти, матусю, хіба ж дозорна вежа загубиться? Її ж від обрію видко!

І справді, ростом Ілля був не обділений. Йшов — аж плечима виринав поверх голів у хустках та шапках. Звідусіль було видно його гарне рум’янощоке обличчя, що на все позирало цікавими, допитливими очима. Та Ілля знав, чого мати турбується. Із самого малку, «сиднем» сидів Ілля у хаті, бо ноги його не носили. Велике то горе було для батьків. І хтозна, може, й досі сидів би, якби не дивний випадок. Одного буденного дня, років вісім тому, коли батько й мати були у полі, завітали до їхньої домівки троє перехожих, попрохали поди напитися. «Беріть і пийте, люди добрі», — дозволив Ілля, а сам і не ворухнувся. Здивувалися прийшлі люди з такого нечеми і сказали, що коли йому ліньки чашу піднести, то вони нап’ються з колодязя. Тоді розповів їм Ілля про свою біду, щоб не мали на серці образи. І сталося…

Один із них підійшов до сидня мало не впритул, втупився в його очі своїми пронизливо несамовитими, гарячими, мов вуголь, чорними очима і почав повільно і моторошно проказувати якісь слова, присипляв його, наче малого.

— Син, отроче, засни!.. Тобі страшенно хочеться спати!.. — повторював незнайомець, повільно водячи перед парубковими очима розчепіреною долонею. — Спи… спи… спи…

Бентежно дивився йому в очі Ілля, нічого не бачив, крім несамовитих, незгасних зіниць, що ширилися чорно і заступали всенький білий світ. Вони були, як вогненні кола, що пронизували усе його єство і тьмарили думки. І сидень заплющив обважніли повіки…

Коли прокинувся, з подивом спостеріг, що стоїть посеред хатини на своїх неслухняних ногах. Що було? Сон? Марення? Як він підвівся? Озирнувся, у хаті — нікого. Наснилося? Але був чомусь певен, що може ходити… Може?!.. Він обережно підняв праву ногу і ступнув… Потім ще, сміливіше… Ноги слухалися його!.. Хитаючись, повільно і непевно, він пішов надвір, переступив поріг і впав на руки батька непритомний…

Хто були ті люди?

Мати казала:

— Добрі чаклуни. Не інакше — волхви заходили… Хай їм буде щастя та всякого достатку!..

Давно вже міцно стояв на ногах Ілля. А допоміг йому коваль Любота, якого теж у Карачарові мали за чаклуна. Завжди чорний, похмурий, весь у кіптяві, він у своїй темній з червоними відблисками кузні виглядав на злого духа. Але майстрував добре.

Колись Любота був таким же орачем, як усі, та раптом покинув сільську працю, узяв тлумачок і, нічого не кажучи, геть зник. Років десять його не було. А тоді, коли вже ніхто його і не чекав, раптом з’явився і почав ковалювати. Неспокійний і незбагненний був чоловік. Чаклун, видно, заприязнив у мандрах із духами…

Раніше його інакше називали, Любота — то прізвисько нове. Коли його запитували, чому він покинув оранку, а взявся за ковалювання, відповідав коротко, всім однаково:

— Люба робота…

Отак його і почали називати — «Люба робота». А потім, якось непомітно, два слова злилися в одне — «Любота».

Того вікопомного дня, надвечір, несподівано назирнув коваль до їхньої хати, глипнув спідлоба на Іллю і понуро буркнув:

— Тепер більше ходи… По гриби, по ягоди…

Сказав оце й пішов.

Послухався Ілля. Ходив по гриби та ягоди, і від того ходіння з приємною млостю нили м’язи на ногах, наливаючись силою. А коли цей здоровий біль минувся, знову прийшов Любота, щоб з порога буркнути:

— Бігай і стрибай…

З того й повелося. Наступна порада була: щоранку класти на плечі важкеньку, але по силі ніг, колоду і присідати. А потім іти до нього, до Люботи, в кузню і місити ногами глину для формочок. Отакий був коваль Любота! Хоч і потоваришував із духами, але, видно, з добрими…

А мати є мати, досі за Ілейкою потерпала, хоч Ілейка вже не одне літо, як побрався з дочкою старого бортника Тихомира Вулика, і мали вони прегарного сина — Божедара. Власне, тому й подався Ілля на горішній торг, щоб знайти дарунки для дружини Любаші і укоханого дідом та бабою онука. Світле щастя завітало і оселилося в їхнім дворі. Мати мало не щодня вдячно згадувала невідомих прийшлих чаклунів:

— Хай буде добрим волхвам здоров’я та всякого достатку! Хай обходить їх лихо і кривда!.. Ох, не бачила я їх, добродіїв… Не вклонилася, не дякувала… Ох!..

Усякого ловкого краму на торзі було, з візерунками і написами. Навіть на дерев’яних тарелях бігла мистецьки вирізьблена дичина, а що вже й казати про оздоблені черленим сріблом турячі роги для питва, жіночі колти, різьблені по кості-рукояті ножі, глеки і корчаги. А ось товар із Волзьких Булгар — красне шитво, намисто, серги, ножі й сокири, широкі шкіряні пояси з мідними бляхами, вигнуті серпом булгарські мечі, міцні і гострі, та незручні для русичів, що звикли до прямих і загострених з обох боків. Як ніхто, зналися булгарські майстри на залізі, та щось не боронило воно їх на раті… Ілля узяв великий і важкенький замок, такий, що хоч городську браму зачиняй, на зворотному боці помітив дрібний напис руською мовою: «Зробив почитатель майстрів, кормилець удів і сиріт, син Муси, залізного діла умілець Шагід-Улла». Ілля розумівся на грамоті — навчив його той же Любота. Так само, як навчив ковалювати. Та що найбільше Іллю вразило і до пам’яті вкарбувалося — це різьблений напис на труні, — був на торзі і такий крам: «Людино! Смерть — чаша: всі люди піють з неї; труна — двері: всі люди входять в них. Стережись!» Наступного дня гірко промовляв Ілля ці слова, що пригадалися йому як зле віщування, і картав себе за те, що негайно ж до Карачарова не повернувся, не випряг із воза коня, не побіг туди щодуху… Але звідки міг знати?!

А зараз він спокійно ходив і придивлявся, що купити на дарунок, коли батьки вторгують і стане грошей. Примітив намисто з білих і червоних камінців гірського кришталю, а ще хлоп’ячі шкіряні чобітки з дірочками вгорі у дрібних мідних кільцях і тиснені по халяві плетеним ремінцем. Божедар про такі і не мріяв. Що ж, дужче радітиме!

4
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru