Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 7 ПЕРШІ ДНІ

Кол-во голосов: 0

Одштовхнув його від себе Ярополк, аж той заточився, а сам побіг до рову. І не бачив, як за знаком Свенельда двоє воїнів поволокли смерда до лісу…

У рові, під застиглими трупами людей і коней, справді знайшли понівечене тіло князя-отрока, рідного княжого брата. У скорботі і тузі стояв Ярополк над тілом Олега.

— Ти цього хотів, Свенельде? — запитав гірко.

Скрушно відповів Свенельд:

— Хіба ж я хотів шкоди йому? Та бачив, міст упав, діло на лихе повернуло… Що тепер люди скажуть? Чутки, княже, гірші, ніж кривда, бо бувають сильніші за правду… Я порадив би тобі піти до Нова-города і привезти Володимира до Києва, аби лиходії з його малолітства не скористалися…

Порятував Володимира для кращої долі молодий боярин Добриня. Як дізнався він про оте братовбивство, гукнув нечисленну дружину князя і подався за сині ріки, за темпі пущі, за прозорі озера — аж у варяги. І не помилився: зустріли варязькі ярли конунга Вольдемара почесно, обдарували повним військовим спорядженням вікінга з золотою насічкою. Правда, й двох Вольдемарів для тих обладунків було б замало, та це пусте — дарували на виріст. Далеко вперед дивилися варязькі ярли. Підросте конунг — підростуть і майбутні вікінги, охочі до ратного діла і звитяжної слави. Підросте конунг — піде воювати батьків престол. Куди ж йому ще подітися? Інших шляхів йому нема. І тоді підуть за ним сміливі варязькі юнаки з міцними руками, подовженими мечами й списами, щоб легше було діставати ворога. Війна — для молоді слава, а для ярлів — зиск. Адже серед голих північних скель не дуже розбагатієш.

— Хай живе і мужніє конунг Вольдемар!

…Минули роки.

Сплив Славутич у синє море білою кригою і буйною повінню. Оголив Дніпро острови та луки, а Сонце-Ярило зігрівало ласкавим весняним теплом ліси й пасовиська. Щедро вродила земля полян буйною травою. Та не тільки зеленими килимами взялася земля під Києвом, а ще поросла червоними списами з чорними залізними гостряками на кінці. Стали на полянській землі полки вже призабутого у граді Кия третього сина Святослава — Володимира. Двадцять перше літо у князя Ярополка. Шістнадцять — у Володимира. Чиє ж то літо буде цього року останнє?

…Темно вночі у яру, темно й страшно. Зайде у темінь людина, куди навіть місяцю не зазирнути, і зникне, ніби впаде у колодязь. Темно в яру, а ще темніша точиться розмова, уривчаста, шепотлива, немов самі ті, що її ведуть, сахаються своїх слів.

«Будь нашим другом, боярине Блуде!» — шепоче один голос. «Дружба наша перетята мурами», — глухо проказує інший. «Не хоче князь крові хоробрих полян». — «Колись теж не хотіли, а лилася кров під Овручем». — «Але ж не Володимир почав братів бити, а він…» — «Добре, піддамся на твоє слово. Буду з вами в любові і приязні…»

Зашелестіло листя, мов шепіт змовників, і знову все тихо і глухо у темному Кожум’яцькому яру.

А вранці воєвода Блуд, похмурий, з розчервонілими після ночі без сну очима, сказав Ярополкові:

— Треба, князю, йти з Києва, поки Володимир не перетяв стежки у Хрещатій долині. Узяти вірних людей — сотню або півтори — і йти. Інакше…

— Що — інакше? — заволав князь. — Що, я питаю?

— Непевно сидіти у Києві, — немовби роздумуючи вголос, казав Блуд. — Вислизають городяни до Володимира — по одному, по два — і кажуть: «Іди до Києва, передамо тобі братовбивцю Ярополка». А дружина теж ненадійна, бо забагато війська до Києва прийшло. Відомо мені, ходять між воями розмови: «Нам аби князював Святославич, а який — байдуже…»

Наступної ночі один князь лишив Київ, а вранці другий в Київ увійшов. Раділи кияни — вояки прийшли, а ніхто не загинув, нікого не пограбовано, жодної будівлі не спалено…

Не встиг Ярополк зачинити браму Родні, як стала під стінами залога братового воєводи Добрині. Всі шляхи заступила, всі стежини оточила щитами: мала Родня — не стольний Київ-град.

Тьмяно було у хоромах Ярополка. Мало світла давали защемлені у держаках лучини. Тихо потріскували вони і бризкали смолою, кидаючи тривожні відблиски на складені із суцільних колод стіни. Темні обличчя були у дружинників, як обвітрене дерево могильних кумирів.

— Будемо раду радити, — мовив князь Ярополк. — Будемо думу думати, що робити і як діяти. Хто скаже?

Заговорив молодий витязь Варяжко, бо з віків повелося: перше слово на раді — молодшому, останнє — старшому.

— Краще сліпі очі мати, ніж сліпий розум. Та очі в нас не сліпі і розум теж не затьмарений. Очі бачать, а розум промовляє: біда нам у Родні! Не всидіти нам тут, бо не готова Родня до облоги — ні корму для коней не припасено, ані харчу для вояцтва.

— Що ж ти радиш нам? — запитав Ярополк.

— Рада моя проста, — відповів Варяжко, — уночі вдарити зненацька на обложників усією силою. Як не порубати, то пробитися! Втечемо на Замкову гору у Вітичів — там зачинимось. Вітичів завжди готовий до облоги від степовиків, витримає облогу й Володимира.

— Сміливе діло радить нам Варяжко, — мовив Ярополк. — А ти що скажеш, воєводо Блуде? Кінець діла слід обмізкувати перед його початком, аби початок не став кінцем…

— Добре мовив Варяжко, — почав воєвода Блуд, — та не добре може нам вийти, — сказав понуро і, мов крижаною водою, згасив гарячу Варяжкову відвагу. — Князь слушно казав, — провадив незворушно далі. — Слід усе обмізкувати, аби початок не став кінцем… — А тоді пояснив: — Що ми тут крізь палі бачимо? Бачимо малу дружину Добрині й радіємо: можна порубати або пробитися. А чи не хитрість це обложників? Чи не чатує на нас уся сила Володимира, що принишкла в лісі? Чи не чекають вони, аби ж тільки ми вийшли? Хто знає? І хто кого тоді порубає?

— Може, й твоя правда, Блуде, — замислено промовив князь. — Що ж, мабуть, зачекаємо ще день — придивимось, послідкуємо… Один день — не ціле літо!..

А наступного дня, під самі вечірні сутінки, вийшло з лісів грізне воїнство Володимира… Виходить, усю правду казав воєвода Блуд, а Варяжко на раді намовляв на люту загибель. Забув князь, що, бува, один день багато важить. А загублений день не повернути…

І знову почав намовляти князя воєвода Блуд:

— Змирися, князю, і піди до Володимира.

— На смерть іти? — лякався Ярополк.

— Похилену голову меч не січе.

— Як прийду, що скажу йому?

— Скажеш: брате, з миром я прийшов по твою ласку. Ніколи не буде більше між нами ворожнечі і кривди, а тільки братерська любов і приязнь. Якщо така буде твоя воля, стану я під твою державну руку і в усьому буду тобі у поміч.

І пристав князь на Блудову раду. А коли прибули до стольного града й піднялися на Старокиївську гору, де за фортечною брамою височів княжий терем, нікого не впустили гридні до світлиць, а дозволили тільки Ярополкові і Блудові. Мали здати перед тим зброю. Адже не на рать ідуть, а до княжого столу по милість.

Надто багато у теремному дворі було дружинників, гриднів та отроків. Варяжко насторожився і, коли князь із воєводою знімали зброю, терся біля коней із півсотнею вірних дружинників, що трималися купно.

Ось розчинилися двері до хоромів. Але тільки-но Ярополк переступив поріг, як побачив варязьких найманців, відомого своєю жорстокістю ярла Інгоульфа і його такої ж лихої вдачі сина Яріслейфа. Обидва — з оголеними мечами. Сахнувся було Ярополк назад, та хтось вже встиг зачинити за ним двері.

— Зрада!.. — страшно заволав Ярополк. Той нелюдський, передсмертний зойк почули у дворі Варяжкові воїни. Вмить злетіли на коней. Недарма коло них огиналися. А сам Варяжко мов вихор крутився поміж щитів, списів, мечів та бойових сокир і гучно горлав:

— Бий!.. Топчи!.. До брами пробиваймося!.. До брами!.. Не жалій нікого, коли нас не пожаліли!..

І таки пробився з трьома десятками вершників до брами, вислизнув за ворота й кинувся в степ…

У тій же люто-шаленій бійці на дворищі Святослава хтось прошив списом старе Блудове тіло. А хто — не примітили. Так і впало у безвість, хто покарав облудного зрадника, — ті, кого зрадив, чи ті, кому зрадив.

2
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru