Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - Розділ 6 ПО ТОЙ БІК МОРЯ — ЦАРІВГРАД

Кол-во голосов: 0

Гості з греків - p4.png

Розділ 1

ЗАШМОРГ

Гості з греків - p5.png

Старий Курсак зачаївся в густих заростях ліщини. Місце для засідки обрав обачливо й розумно. У дубовому лісі є простір — між деревами видно далеко. Можна стрілу пустити, можна й конем побігти. А горіховий гайок, маленький, як острівець, — лише з десяток пагінистих кущів, — сховав його від сторонніх очей разом із конем, мов зеленим шатром. Еге ж, утікач може просто на Курсака наскочити!

Все у посивілого і пошрамованого в безлічі сутичок печеніга на собі і при собі. До сідла приторочено баклагу з питною водою, під сідлом у солоному поті коня пріє добрячий шмат молодого кобилячого м’яса. Кривий меч у шкіряних піхвах, тугенький лук і колчан з довгими стрілами, аркан, вміло й дбайливо сплетений з кінського волоса, ремінні паси, щоб в’язати бранців, легкий кругленький щит, хоч і з дерева, але оббитий мідними бляхами, — все під рукою, все напохваті.

Кінь у нього теж добрий — хай непоказний на вигляд, а слухняний, прудкий і витривалий. Добрий кінь, привчений. От і зараз стоїть мов укопаний, не ворухнеться — ні листочка м’якими губами не вхопить, ані травички не зжує.

Одно кепсько — роки. Скільки весен уже полює Курсак за двоногим товаром — не злічити! І лягли ті весни на косооке обличчя з двома ріденькими ниточками вусів густим плетивом зморщок. Не обличчя, а печене яблуко та й годі! Але то ще б нічого, аби сила була. Та от сили його підупали. Виточила старість молоду кров з його жилавого тіла. Хіба ж інакше чатував би Курсак на здобич у лісовій засідці? О-хо! Він би зараз шикувався серед степових батирів Шурхана, оточував би з ними це квітуче і багате на людей село з важкою на вимову назвою Карачарове, щоб із першими променями сонця вихопитися на коні з ранкового туманцю і вдертися, мов буря, на кривулясту вуличку, на ще сонні двори.

«О-хо! Співайте, стріли! Крутися, аркан! Прийшов по здобич каган Шурхан!»

Курсак подумки відмітив ці слова і запам’ятав — вони можуть скластися у пісню. А гарну пісню добре слухати біля нічного багаття. Знав Курсак, що співакові батирі не шкодують найласішого шматка м’яса. Атож, багато літ — мало здобичі. І що більшає весен, тим меншає зиск. Хтозна, можливо, наступної весни каган вже не візьме Курсака у далекий набіг, а полишить у степу серед жінок із дітьми. Ось чому Курсак охоче стоїть на лісових чатах, як і його однолітки. А стояти комусь треба. Бо коли вдеруться батирі в село, тоді кинуться русичі врозтіч — до ярів, байраків і дібров — ховатися. Із власного досвіду Курсак відав, що як щільно село не оточуй, однаково хтось з поселян вужем прослизне, пролетить на баскому коні, проб’ється з мечем через усю залогу. Отут і нагодиться вправна Курсакова рука з арканом. Захрипить у зашморзі бранець, поволочиться по землі за гривастим печенізьким конем. Тоді хапай його непритомного, в’яжи руки ремінними пасами. Як не сконає довгим степовим шляхом, продасть його Курсак на торжищі рабів і матиме на цілий рік достаток.

Аби ж тільки набіг хтось на Курсака! Аби ж потім не поліг кістьми на сірих плешинах солончаків, де нема для бранців води! Багата, але непевна ця здобич! Тяжко доводиться трудитися, щоб мати на шмат м’яса…

А іншої здобичі Курсакові не бачити — все виловлять у дворах батирі, все загребуть собі, а найкраще візьме каган Шурхан. Така в старих доля — чекати, мов павучині, випадку. Не найліпша, але поки що й не з гірших. Щастя — воно сліпе: може і старого своєю щедрою і багатою ласкою обдарувати.

Аж ось вибухнула ранкова тиша кінським тупотом, войовничим галасом і розпачливими зойками.

Гості з греків - p6.png

Почалося!

Над верхівками дубів потяглися ще непевні дими. Напружився Курсак, стиснув у руці аркан, очі його ще більше звузилися у дві сторожкі щілини, а кінь нашорошив вуха.

А дим чорнішав, і крики ширшали.

Аж тут за спиною Курсака, де він і не чекав нікого, затупотіло. Він рвучко озирнувся. Даремна тривога! То старий, як і він, Туюк не витримав на чатах, і понесла його несита пожадливість на дими, щоб і собі щось вхопити. Засудливо похитав Курсак головою — погано вчинив Туюк. Ніколи вже не ходитиме дурний Туюк у ці багаті на здобич краї, ніколи вже не візьмуть його в набіг по ясир. Порушив печеніг наказ Шурхана. Але ж на те і є каган, щоб коритися його мудрим наказам. Курсак ніколи так не вчинить, і тоді ще братиме і братиме його Шурхан до своєї удатної залоги…

І винагородила доля Курсакове терпіння!

Вибігло просто перед очі налякане й захекане хлоп’я, тугаве й чистеньке. Одразу видно: гарні батьки про нього дбали. Бігло хлоп’я у довгій сорочиці, бігло босоніж, скуйовджене. Блакитні оченята витріщені, заплакані. Озиралося полохливо, мов звірятко, що загубило материнське лігво.

З тріском ламаючи ліщинове галуззя, виломився Курсак із своєї зеленої схованки. Хлопчик закляк на мить, а тоді хутко метнувся вбік. Курсак зловтішно посміхнувся. Біжи, біжи, у коня чотири ноги — на двох від коня не втечеш! Це, певно, зрозумів і маленький утікач. Нараз він зупинився, спритно нахилився й схопив зелений від моху камінь. А тоді, вже зовсім несподівано, хоробро побіг навстріч вершникові і кинув йому в голову каменюку, ледве Курсак встиг ухилитися.

Наступної миті хлопчик уже відчайдушно борсався у жилавій руці печеніга, яка тримала його за сорочицю. Намагався вкусити руку ріденькими дитячими зубами. Силкувався випручатися із свого нехитрого одягу і хоч би й голим, а втекти.

— Пусти, ідоле! Пусти, бо мін тато тебе уб’є! — кричав малий.

«Ач, вовченя, поріддя вовка! — розлютився Курсак. — Ну, що ж! Мудрувати тут нічого…»

Пов’язав бранцеві руки і ноги ремінцями та її прикрутив до сідла з того боку, де баклага. Коневі його мала вага не зашкодить. «Тепер нехай борсається досхочу, — подумав задоволено. — Тепер нехай на всенький ліс галасує і слізьми вмивається».

Курсак постеріг, як із-під сорочиці у хлопця вибився талісман і загойдався на мотузці. Жадібно зблиснули очі степовика. Узяв талісман, придивився. Та дарма. Нічого особливого — прямокутний кремінець із червоними й жовтими візерунками та діркою посередині. Хай лишається. Може, той талісман на степових шляхах малого врятує…

Гарна здобич дісталася степовикові, найкраща із можливих! Ще б пак! За це хлоп’я греки дадуть золото, дадуть багато, дуже багато, багато-багато золота. Більше, аніж за дівочу красу. Диваки ці греки! Платять за хлопчиків золотом! Навіщо і для чого? Та це Курсака не обходило. Головне, що купували…

Свист долинув до Курсакових вух — Шурхан залогу скликає. Вдарив п’ятами у боки коня, помчав чвалом до сивих димів, що й досі курилися над згарищем. Та раптом побачив: лежить на галявині Туюк з виряченими ослюділими очима і висолопленим язиком, немов був удавлений арканом. Зупинився Курсак, роззирнувся: чи не чигає і на нього небезпека? І тоді побачив ще й жінку, усю скривавлену, але ще живу, яка над силу намагалася відповзти якнайдалі від мертвого печеніга. І ще побачив у Туюковій руці кривий ніж, вогкий од крові.

Шкода стало Курсакові старого вояка. Завчасно із схованки виїхав і от — на смерть наїхав. Загинув Туюк! І від кого? Від руки жінки! Ганебна смерть для воїна. Курсак уявив на мить, як вона ухилилася від аркана, як тягла Туюка за ногу з коня, як він бив її по голові, але так, щоб не забити і зберегти на продаж. Як потім вона шалено вп’ялася обіруч у його тонку волохату шию, а він пручався й штрикав навмання ножем, усе слабіше та й слабіше…

Лють охопила Курсака. Вихопив із піхов меча, кинувся до зраненої жінки. Блиснув клинок на сопці…

Кінь став дибки, захрипів, повернувся боком. І тут пов’язаний хлопчик побачив убиту жінку.

— Мамо! Мамочко моя! — вихопилося в нього.

Забився у ремінних путах, але скручений був міцно.

3
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru