Пользовательский поиск

Книга Гості з греків. Содержание - ...

Кол-во голосов: 0

— Є міра для зерна, можна виміряти землю і полічити людей, щоб узяти данину з кожного диму. Та чи є така міра, котра виміряла б людину? Чи данина це — служіння рідній землі? Заслуга перед нею — не крам, котрий виставляють напоказ і вихваляють на торжищі. Можна подивитися в зуби коневі, та не зазирнеш в душу людини. Тільки людина сама знає, чи все зробила вона для рідної землі. Хто зробив мало, а хто багато? Хтозна… Чи той, хто всеньке життя вмивається солоним потом за ралом і годує хлібом хоробрих воїнів, чи той, хто взяв меча, щоб навіть ціною власного життя оборонити ратаїв? Для людини єдине на світі мірило — сама людина. А рідна земля прийме й недомірка — вона поблажлива, тільки тихо ляже йому під ноги шовковими травами, як мовчазний докір. Якщо я скажу тобі, Божедаре, не йти до греків, нам обом сором буде дивитися один одному в очі. А якщо з нашої вини зроситься земля сльозами і кров’ю, повстане між нами незроблене, як непокарана зрада. Як тоді житимеш, синку? Іноді не зробити добре діло — таку провину на себе взяти, що й смертю ворогів не спокутати. Я сказав — ти вирішуй!..

Замовк Ілля Муромець. А для Божедара вже не було вороття: батькове слово — закон. Закон судді, котрий клав на терези дві долі, котрий собі виголосив такий же вирок, як і синові.

І сказав Божедар твердо, ніби заприсягався:

— Піду, батьку!

Дивна це річ — сумовита радість, як засіяний білою сіллю жовтий солодкий мед. Дивно було бачити завжди врівноваженого, а зараз хапливо метушливого Іллю Муромця.

— Ще не сьогодні, синку, — промовляв він, пестливо погладжуючи Божедара по голові, як малого.

І тоді знову спохмурнів Добриня, бо мусив сказати:

— Ні, сьогодні, Ілля…

— Чому?! — піднявся на весь свій богатирський зріст Муромець, насуплений і грізний. — Що за поспіх?

Відповів Добриня Микитич коротко:

— Сам чув, йдуть на Русь печеніги. Нам не можна зволікати. Божедар мусить залишити нас, щоб зайві очі його не бачили. Це потрібно для його ж безпеки.

Згасли очі Іллі Муромця.

— Мабуть, так, — тільки її мовив і пішов сам споряджати Божедарові коня у далеку путь аж до моря…

Розділ 27

ВАРЯЖКО

Гості з греків - p13.png

Чорні хмари насувалися на Русь, чорні хмари без дощу і грому. Хмарилося не швидкими блискавками, а пір’ястими стрілами: йшли на Русь печенізькі вояки, об’єднані під проводом кагана Шурхана. Йшли по здобич з ним на Русь й Курсакові діти, як колись ходив їхній батько. Три Курсакових сини їхало з порожніми тороками, щоб було куди класти повойоване срібло-золото, мали похватні зашморги з кінського хвоста для дужих руських бранців.

Дрібний на зріст був Курсаків рід, та один з синів — Яман — не знати чому, виріс дужим батирем, рівного якому силою не відшукати в усьому степу. Народився Яман, коли Курсак довго слугував з ханом у наймах у грузинського царя, і, мабуть, тому й виріс великим, на голову вищим за коня, аби далеко дивитися в степ, виглядаючи батька. Вельми дикий і страшний був Яман на вид.

Колись у сутичці вдарили Ямана в обличчя залізною булавою-перначем, яка своїми гострими рубчаками розірвала йому праву щоку, зігнула стрілку на шоломі, зламала ніс. Зашили тоді щоку, стягнувши на пошматоване місце шкіру з усього обличчя, а ніс так і лишився увігнаним в його пласке, вилицювате лице з двома вивернутими назовні дірочками. Ліве око його було вузьке, як шпарина, а праве, оголене стягнутою на рану шкірою, було велике й вирячене, ніби хотіло вистрибнути. Ця ж рана підняла вгору його товсту губу, відкривши жовті зуби у довічному вовчому оскалі. Моторошно робилося на серці, коли людина дивилася на це спотворене обличчя на товстій шиї, на всю налляту дикою силою статуру, що навіть під кольчугою бугрилася м’язами. Мимоволі відводила вона погляд від того виряченого ока і зловісної посмішки.

Топтали печенізькі коні ковил-траву. Глибокими борознами шрамували Руську землю важкі колеса возів. Кружляло над військом гайвороння, збиралося у все більші зграї, бо знало, що на списах кочовиків оселилася смерть. Вночі звіддалека чути було голодне виття степових вовків. Йшло на Русь військо у супроводі чорного вороння і сірих вовків. Саме страшніше за вовків.

Ішов разом з тим військом знаними йому шляхами-дорогами витязь Варяжко, колишній дружинник князя Ярополка. Багато років тому пробився він з малою залогою крізь смертоносні хащі списів і мечів Володимирових отроків і втік у степи. Багато років носив він думку про помсту, намовляв жадібних на чуже печенізьких каганів іти війною на Русь. Спокушав багатствами і скарбами. Багато років слухали кагани його звабливу мову, як чарівну казку, цокали мрійливо язиками, заздрісно зблискували очима, але на Русь не йшли. І раптом сталося. Їхав верхи одвукінь з чужим військом витязь Варяжко, не колишній молодий і запальний дружинник, а зрілий муж і досвідчений воїн. Не змарнів він за роки, не посивів. Хмурилося його високе чоло, хмурилося і не ясніло…

Легко біг під Варяжком степовий кінь, важко було на душі у вершинка. Пліч-о-пліч сунули за ним, здіймаючи суху пилюку, вої, що разом з ним втечею врятувалися, ізгої, що накоїли лиха і ховалися від суду та кари. Різноплемінний люд сунув на Київську Русь вслід за руським витязем.

День у день прудко рухалося військо і все в одному напрямку — від зорі на сході до зорі на заході, зупиняючись на короткий спочинок, лише коли темною і теплою ковдрою вкривала розпашілу землю куца ніч літа з міріадами гострих зірок, яких нікому не злічити. Бігло уперед військо, прямуючи до вечірньої зорі, бігло невитолоченим шляхом до відомого Варяжкові броду на річці Трубежі, де на твердому перекаті води було по кінську шию. Добігло… і враз стало, купчилося всією силою і далі не рушало, бо на протилежному березі густо червоніли руські щити.

Не полізе воїнство вбрід, коли на березі стоїть вороже військо: швидкі річні перекати, коні у стрімнині обережні й неповороткі, вершники — чудові цілі для стріл. А кому хочеться тілами власних воїнів гатити річку? Жадібні були печенізькі кагани, та хто знав, що їм уже плачено відчутними у вазі своїй шкіряними мішечками із заморським золотом? А коли золото вже в тороках, його легко згубити в непевній ратній брані.

Поспиналися намети на печенізькому березі. Запалали багаття. Від річки степовики затулилися про всяк випадок щільно зіставленими возами — з-за товстих непробивних коліс безпечно можна боронитися стрілами.

Вранці ж від табору до самого берега з’їхало троє вершників. Збройні з’їхали вершники. Коні їхні похилили голови до прозорої води, а воїни встромили свої списи вістрям у пісок. Зійшли з коней, поклали в рядок на березі щити, а на них — мечі. Тоді знову посідали верхи на коней і рушили вбрід до русичів.

Зрозуміло стало: їдуть перемовлятися.

Середульший виділявся. Був вищий, жовте волосся м’якими кучерями спадало на плечі, обличчя голене, тільки вуса русими ріжками звисали навколо рота. Не печеніг. Тлумач? Але чому їде, як можновладний муж, у середині і трохи спереду? Їде, як старший серед трьох. А на перемови не простих вояків споряджають. Мало, ой мало хто впізнав його, а серед цієї жменьки нечисленних був стольний князь Володимир.

На руському березі взяли отроки коней за вузду. Посланці зійшли на землю. їх повели до князівського шатра з косо розчахнутими на вході полами.

Сидів Володимир-князь на легкому стільчику з плетених ремінців. Перед ним півколом лежало три круглих опуклих щити, що мали правити посланцям за сидіння.

Повсідалися рядком посланці, русявий усередині, навпроти князя, очі в очі. Задумано чекав на слово стольний Володимир-князь. І сказав русявий, не подібний на печеніга посланець, не спускаючи з князя лихого прискаленого ока, ніби несхибно у нього поцілював:

— Великий каган Шурхан, славний і могутній, вождь сімдесяти семи родів, прийшов до тебе з війною. Хоче він…

Та зупинив його Володимир-князь, зронив слово:

38
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru