Пользовательский поиск

Книга Жорстокий ліс. Содержание - ЧАСТИНАДРУГА

Кол-во голосов: 0

Пилипова хата — друга від озера, приземкувата, з маленькими вікнами, вкрита напівзогнилим тесом. Тес поріс мохом, і Демчук іноді сумно жартував, що зелений колір покрівлі ріднить його оселю із Жмудевою.

Андрій бачив, як з хати в сарай мелькнула синя хустка Пилипової матері, мабуть, побігла доїти корову.

Хлопець зіскочив з Сірка, ліниво похлюпав на нього водою. Любив купати коней, та зараз перехотілося. Дивився, як беркицькається у воді Грицько, і заздрив йому.

Щасливий Грицько: щоосені батько відвозить його до міста в школу. Коли ще була жива Андрієва мати, Северин Романович присягався, що вивчить і племінника, мати плакала перед смертю, благала, а він казав, що слово його тверде.

Мати відписала Северину Романовичу все їхнє майно — щоправда, майна того було: хата, корова та свиня, — з умовою, що брат дасть Андрійкові освіту, та вуйко забув свою обіцянку вже першої ж осені. Зібрався одвозити Грицька, а Андрієві мовив:

— Не виходить зараз. Я гомонів там, — невизначено махнув рукою, — але відмовили. Ось розіб'ють німці червоних, тоді вже…

Андрій відступив, дивлячись на дядька широко розплющеними очима й ще не вірячи.

— Ви ж обіцяли матері… — почав, стиснувши кулаки. — Домовились, що за гроші від хати…

— Які гроші, сльози, — скривився Северин Романович. — Тих грошей тобі на сподні не вистачить. Почекай рік, хлопче, за рік нічого не станеться.

Минув уже не рік, а два, восени Грицько знову поїде до міста, а Андрієві лишається чистити гній у корівнику та слухати вуйкові нарікання, що їсть хліб дарма.

Хіба дарма? Хто корів пасе й за кіньми ходить?

Андрій поплескав Сірка по крупу: любив коней, мало не спав у стайні, це, певно, було єдине, що тримало у вуйка. А так — не малий уже, чотирнадцять скоро, подався б сам до міста. Там мешкала батькова двоюрідна сестра, мати казала — душевна жінка й радила звернутися до неї в разі потреби. Але було страшно рушити самому у велике й голодне місто, начувся від Северина Романовича, як живуть городяни, а в тітки Михайлини двоє ротів, бракувало їй ще одного нахлібника…

Грицько щось кричав йому, та Андрій не обертався. Той підбіг, запитав:

— Коні на ніч поженеш сьогодні?

Андрій зиркнув спідлоба: цей Грицько наче читає його думки…

— Я знаю?.. Як накаже батько… — відповів ухильно.

— Скажеш батькові, щоб відпустив і мене.

Це аж ніяк не входило в Андрієві розрахунки.

— Після того, як ти нічліжив з нами, мати казали — кашляв. І звеліли більш не пускати.

— Ти от що, — по-змовницькому підморгнув Грицько, — не згадуй про це. А я тобі дам протитанкову гранату. — Він занурився у воду по шию, обережно поплескав долонями й раптом ударив так, що в повітря полетів цілий сніп бризок. — Хочеш, разом рибу глушитимемо?

Андрія загорілись очі: і де цей чортяка поцупив протитанкові гранати?

Спокуса була настільки велика, що вирішив погодитись — зрештою, можна було б узяти гранати, а потім якось обдурити Грицька, — та в останній момент здоровий глузд переміг, і він відповів роблено байдуже:

— Котись ти із своїми гранатами!..

Але Грицька важко було збити з пантелику. Хитро глянув на Андрія заскаленим проти сонця оком і запропонував мало не урочисто:

— Ну, а міномет?

— Який міномет? — одразу не зрозумів Андрій.

— Який? Звичайний ротний міномет і ящик мін до нього. Важкий, шляк би його трафив, ледь допер!

— Де знайшов?

— Де знайшов, там уже нема.

— Вкрав?

— Ну, ти обережно! — вдав, що обурився Грицько, і Андрій зрозумів: точно, вкрав, поцупив у якомусь дядьковому загоні — головотяпи паршиві, ці бандерівці, в них не лише міномет, похідну кухню вкрасти можна.

А Гриць вів далі змовницьки:

— Хочеш, село обстріляємо? З того берега?.. Ото буде сміху…

— Ти що, здурів? По людях же!

— А ми по околицях… Для страху!

— Звідки знаєш, як стріляти?

— А придивився. Там гвинтики різні… Пристріляємось!

Андрій подумав: Грицько із своїм мінометом нікуди не дінеться. Міни він бачив і тримав у руках, а от пускати їх ще не доводилось…

— Міномет — то штука! — Грицько задерикувато підстрибнув у воді. — Скажеш батькові?

— Подивимось… — неохоче пообіцяв Андрій, щоб тільки відчепився. Знав: зробить усе, щоб Грицько залишився вдома. — Давай жени коней, досить їм мокнути!

Вони вивели коней на берег, Андрій скочив на Сірка і під'їхав до Демчукової хати. Гукнув тітку Ганну, сказав, що збирається нічліжити — най Пилип здибає його.

Пилип прибіг до Жмудевого подвір'я вже по обіді, коли Северин Романович ліг відпочивати, а Грицько сидів під наглядом матері розв'язував задачки — мав на осінь екзамен з математики, й мати примушувала щодня братися за підручники.

Андрій покликав Пилипа до клуні, де на горищі мав затишний куточок — тут зберігав і найбільші свої цінності: шкатулку з фотографіями батька й матері, власною метрикою, останнім листом від батька, в якому той сповіщав, що їхня частина відступила до Тернополя, і захований між балкою і стріхою «шмайсер». Тут же влітку він і ночував — на м'якому сіні спалося краще, ніж в маленькій кімнатці у флігелі, де стояли два ліжка — його і Павла, мовчазного літнього чоловіка, який наймитував у Северина Романовича вже кілька років.

Хлопці влаштувалися на сіні, і Андрій сказав притишено:

— Я таке почув сьогодні! Клянись матір'ю, що нікому не скажеш!

— Овва, наче вперше мене бачиш!

— Ти не жартуй, — блиснув очима Андрій, — а клянись! Бо припадком скажеш кому…

Пилип приклав руку до серця, мовив, втупившись немиготливо в товариша:

— Клянусь! Клянусь матір'ю, нехай язик у мене відсохне, коли скажу комусь!

— То слухай, — почав пошепки Андрій. — Сьогодні вночі підняв мене вуйко Северин і послав верхи на Грабів хутір по Коршуна. Той, коли почув, що викликає якийсь Марко Степанюк, одразу на коня й сюди. Та ніякий то не Степанюк — німецький офіцер, і з ним ще один. Приїхали з охороною на машині. Той другий, либонь, також якийсь чин. У плащі такому довгому…

— Може, есесівець?

— Ні, блискавок на петлицях не було. Сіли в машину й поїхали, а Коршун одразу наказав сідлати коней. Поки його хлопці вовтузились, я й почув… — Андрій знову сторожко озирнувся. — Вони з вуйком Северином сиділи на веранді й не бачили мене. Розумієш, цей німець приїздив до Коршуна, аби той перехопив розвідників…

— Яких розвідників?

— Не розумієш, яких? Радянських, звичайно. Вони чомусь ідуть від Горині сюди, чому — не дочув, мабуть, пробиваються до своїх, і Коршун мусить їх перехопити. Між нашим озером і Чорним.

— Ну й що?

— Знаєш, що буде, коли потраплять до бандер?

— Постріляють! Але що ми можемо?

— А попередити.

— Овва, попередити! А як? До Чорного озера двадцять верст, і Коршунові вояки не спатимуть.

Андрій одразу якось знітився: він і сам знав, що навряд чи вдасться попередити розвідників, але чому не спробувати?

— Я гадав так… — почав не дуже впевнено. — Біля озер місця заболочені, без провідника не пройти. А за Голомбами сухо. Скажемо, що поженемо коней на ніч, а самі — за Голомби. Може, й перестрінемо їх.

Пилип наморщив свого кирпатого носа, мовив повчально:

— Сам казав, що бандери шукатимуть розвідників. А вони не такі вже й дурні — також там поставлять варту.

— А ми поперед неї.

— Не пропустять.

— Спробуємо через Гадючий яр.

Пилип невизначено стенув плечима.

— Через Гадючий яр можна, — погодився. — У тих хащах — єдина стежка, її мало хто знає. Але чи пройдуть коні? — засумнівався раптом.

— Пройдуть, я їздив, коли шукали заблукалу корову.

Пилип підвівся, підтягнув і без того короткі полотняні штани, оголивши худі кісточки. Хвилину стояв, задуманий, потім покліпав очима й запитав нерішуче:

— А може?.. — рум'янець розлився його веснянкуватим обличчям. — А може, візьмемо автомати і…

Андрій відповів не одразу. Лежав, підмостивши долоні під голову. Йому й самому хотілося взяти автомат, навіть руки засвербіли. Він зовсім непогано стріляв. Разом з Пилипом, давно-давно, коли фронт тільки прокотився через Острожани, вони знайшли біля лісового хутора, де тримала оборону рота радянських бійців, кілька «шмайсерів» і німецький ручний кулемет, замотаний у ганчір'я, він лежав зараз у клуні під сіном. Тоді ж вперше і опробували зброю: встановили в лісі мішень і стріляли, змагаючись, поки не навчилися за сто кроків прошивати короткою чергою.

6
© 2012-2016 Электронная библиотека booklot.ru